Розділ «VI»

Підспівують два голоси — чоловічий, хрипкий, прокурений, глухуватий, як із труни, і жіночий, вискливий, розгнузданий, похабний. Не може підладитись тужити з піснею, а перегукує тоненько, мов п'яна буб-лешниця.

«Так ось де твоє вовче пирствіе», —' набичується Микита і віддає хлопцям зброю. Під гімнастьоркою спухають гладіаторські м'язи.

— Ось що, хлопці. Я сам його брати буду, а ви коло дверей і коло вікна, і щоб ані звуку. Як треба, — нагукаю. Ну?

Хлопці лягли на землю тінями, в ноги — важкий теплий підвальний дух.

Микита став у білій рамі льоху, закрив плечима двері, бухнув лунко чоботом:

Ах, золотая клєтка да ізсушіла меня...

Бухнув ще раз. Сконала пісня. Зітхнувши, стихла гармонь. По сходах п'яне бухання, гарячий подих розімлілого від задухи звіра:

— Хто?

— Микита Чугай. На чарку прийшов.

— А я тебе свинцем на шмаття поріжу. Ти за жидів воював?

— Воля твоя — ти хазяїн.

Бухання покотилося вниз. Іржавим скреготом обізвалися двері.

— Заходь, — глухо обізвалися знизу.

Микита відкрив двері, важкі, тюремні. В горло вдарило нудним картопляним духом. На чоботях Микити тьмяно колихнулося низове світло.

— Закрий двері.

Микита намацав широку, у вигляді серпа защіпку і довго не міг всадити її в гніздо, така вона була важка, плутався руками в якійсь вірьовці. Нарешті засувка з грюкотом упала в гніздо, і Микита відчув, як в роті запекло розпиленою іржею.

— Зійди сім східок униз і ні одної більше, інакше я на твоєму животі зірку вистрочу.

Микита відрахував ногами сім східців, зупинився. Бачив, як у челюсті печі, освітлений лампою стіл і трьох людей у тютюновому диму. Карпо сидів у м'якому високому кріслі, голий до пояса, стрижений і круглолобий. З темних очних ям віяло мороком. Ручний кулемет «дігтяр» тримав на колінах, мацав очима

 Мияйтин живіт. За його спиною стеяла красива, але затягана дівка з відрізаними косами, шкірилась кро-воякадно. Обличчя змучене задухою і самогоном. Ліва цицька в синяках вивалилася з кофточки. Притихлий і зляканий, згорнувши міхи, на стільчику сидів сліпий Вихтір. Білі пальці тремтіли на вороних планках. Від стола до дверей тяглася вірьовка, і Микита зрозумів, що то за допомогою неї Карпо відчиняв двері. «Одначе обжився ти тут», — подумав Микита, ковзаючи поглядом по цілих горах награбованого майна, що лежало по кутках: чоботи, шапки, свитки, зброя, позолочене попівське' кадило, сідла, меблі, червоноармійське обмундирування. «Чи не з кров'ю здирали з таких, як ми», — питав себе Микита, перековтуючи в горлі іржу і ненависть.

— Дивись сюди, — обізвався Карпо, — цей шрам у мене від гепеушників, цей — по п'яному ділі, цей — від урків, цей, — він ворухнув губами на посмішку, — за хороших дівок, а оцей, свіжий, недавно застру-пився, — від червоноармійців, коли я з армії тікав. Ти бачиш тепер, хто я? Печений, різаний і стріляний. Галько, обцілуй шрами.