Розділ «XXV»

«Дощику, дощику, припусти, припусти

На бабині капусти, на дідові гроші,

Щоб були хорошії»

Холошки в Марка збрижилися, скочили аж по колінця, сорочечка руде волосся аж горить, а він усе як сюсюркало, під-порвана та мокра, скаче, а воно гримить, наближається, гонить туманом по гречках, дихає в лице медовим відпаром.

«Куди ж воно поділося теє дитинство? — роздумував Тимко, вглядаючись у непроглядні приташанські тумани, що нічною мрякою висіли над лугами. — Оце вже мені й на війну? А що війна? А те, що вбивають і кат лізе на нашу землю».

«Спать підем, спать підемі» — кричав десь на степу перепел.

«Еге, тепер заснеш!»

Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потім з-під рядна почувся стриманий плач:

— Через тебе совість продала. Владу одурила, о-ох... Заволодів ти мною. Душеньку з тіла вийняв.

— Заспокойся. Адже все пройшло.

— Ой, не пройшло, а ще тільки насувається! Заберуть тебе, заберуть. Як же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?

Вона в нестямі горнула його до себе, шепотіла, як божевільна, солоними від сліз губами:

— Не віддам я тебе. Не віддам... О-ох!.. Тимко лежав мовчки, сердито покусуючи губи. «Шепнув мені чорт женитися. Оце б устав і пішов хоч і в саме пекло, а тепер попробуй», — журився він, лагідно погладжуючи пахнучі соняшниковим цвітом коси дружини.