Розділ «IX»

- Ну! для Фесенка стежки до паннів не заросли терном, - обізвалась Бородавкіна, прижмуривши свої карі блискучі очки. Вона залишила рум'яні губи й пильно дивилась на рівні, наче намальовані Фесенкові брови.

Фесенко гордовито підвів голову, неначе хотів сказати: «Не боюсь колючок! Побіждаємо! Не можна встоять проти мене!»

- Ви не дивуйтесь, що я вибрала собі таку простеньку дачку не літо, - сказала Бородавкіна. - Дачка проста, але який звідсіль вигляд на море! От придивіться лишень! - з завзяттям сказала Бородавкіна й показала білою маленькою ручкою на море. На руках блиснули золоті перстні, бо… вона й їх зумисне показала.

Вигляд з ґанку був й справді гарний. По обидва боки розступились дві круті гори, і між ними, через балку, синіло море, неначе вправлене в рами. По березі й в морі стриміло в хаотичнім безладді каміння. Горб, на котрому стояла дача, був кругом внизу ніби обплутаний мережами та неводами, як павутинням. Мокрі мережі та поплавки сохли на сонці й лисніли, неначе обсипані іскрами. В березі стояли човни. В човнах дрімали смугляві греки в рябих, синіх та червоних куртках, обшитих шнурками усякого кольору. Рибалки удили рибу скрізь між камінням. Вигляд був веселий, живий, освічений гарячим світом півдня.

- А що, гарна картина? - знов сказала Бородавкіна.

- Гарна, гарна, дивно гарна. Які здорові поплавки коло мереж та неводів! Зовсім неначе барильця, - сказав Фесенко флегматично.

- Вже й ви нагляділи красу! Гляньте на берег, на море! - сказала з палом Бородавкіна й знов махнула маленькою рукою на море.

- Гарне й море, чорніє, як чорнило, - обізвався Фесенко.

- А чи ви довго б видержали, якби вам довелось довгий час посидіти отут, в цих колючках, та дивитись на цей вигляд на море? - сказала Христина.

- Не знаю. День або два, - сказав Фесенко, котрому було байдуже за ті картини моря.

Христина пустила шпильку Бородавкіній. Бородавкіна втямила це. Ті брови насупились, і між ними мигнули легенькі зморшки.

- Мені не сорок літ, а тільки двадцять п'ять. Я ще не втратила почування краси природи, - дала здачі Бородавкіна Христині; вона натякнула Фесенкові, що Христина, хоч гарна й на виду не остаркувата, але вже доволі-таки стара підтоптана сорокалітня панія.

- Та й мені ще нема сорока, але колючки все-таки колючки, - обізвалась Христина.

- То чого ж ви сидите в колючках? - спитав Фесенко в Христини.

- З нудьги, щоб, бачте, з нудьги хоч трохи поколотись… Після цих колючок Одес мені стає трохи кращий. Я не люблю однотонності, - сказала Христина. - День в колючках, а два в рожах, то й рожі здаватимуться кращими й пахучішими. Еге так?

- Ой, який вигляд з мого салону, - кокетко кричала Бородавкіна. - Як тільки зирну на море, то зараз пісня йде мені на думку.

Бородавкіна й справді дуже любила море, любила й співи. В неї була поетична вдача, хоч вона була пустенька собі й кокетка. Але вона любила ще й до того почванитись перед людьми своїм поетичним напрямком, побільшувала його, виставляла напоказ, як панни часом виставляють напоказ маленьку ручку або ніжку в маленькому черевичку.

Бородавкіна кинула очима на чорні Фесенкові брови й заспівала: «Місяць пливе уночі в небесах». Не море, а ті брови теперечки кинули їй на думку пісню.

Фесенка не любили чесні молоді розвиті розумом панни, але зате легковажні і легкодумні панни й дами так і липли й горнулись до його.

- Кузино! ви не доносите в тонах на пів-аршина, - саркастично сказала Христина.