Розділ «VI»

Саня липнула на його очима. Маленький гнів, мов легенька сиза хмарка в літній погожий день, мигнув в ясних очах. Ледве примітний рум'янець виступив на її щоках.

- Мабуть, ви, Олександро Харитонівно, нудьгуєте тут без книжок, - сказав Фесенко. - Заїхали в такий глухий закуток, в таку глушину! нема ні журналів, ні газет.

- Я ще не зазнала нудьги. Мені скрізь весело, де є добрі, чесні люде, де є з ким побалакать, перекинутись розумним словом. Я своїх уподобних авторів взяла з собою, - обізвалась Саня. - Вчитись нігде не гріх, навіть над морем.

- Ви з книжками, як риба з водою, - сказав Фесенко.

Навроцькій не сподобалось, що Фесенко усе обертається до Сані і не вважає й не дивиться на її доню. Вона перебила розмову.

- Ми набрали з собою і книжок, забрали й фарби, й мольберт, - сказала Навроцька. - Мої дочки мають собі легеньку, невтомляючу роботу.

- Може, будете малювати море? - спитав Фесенко в Мані. - Гляньте, які чудові вигляди з високої кручі на море, на маяк, на скелі! Дивлюся й не можу надивитись.

- Еге! Гарні! - обізвалась Маня. - А ви любите мальовництво? - спитала в Фесенка Маня.

Це питання здалось для неї таким сміливим і незвичайним, що вона знов одразу почервоніла. Вона глянула на матір і неначе питалась в неї очима: чи не провинилась часом я, мамо?

- Ой боже мій, як я люблю мальовиицтво! Як зайду в будлі-яку галерею картин, то сидю там з ранку до вечора й не маю сили вийти звідтіль. Ніщо в світі не уподобне мені так, як картини, - говорив з таким запалом Фесенко, що аж очі в його крутились і ніби випинались наверх. Але той запал був роблений, фальшивий. Фесенко нічого не тямив в мальовництві і навіть не любив його.

- Вона вчора почала малювать овочі для столової кімнати. Тепер саме настигли морелі та кавуни. Моя Майя намалювала вчора розрізаний пополовині кавун, та так штучно, хоч бери ножа та й ріж скибки, - хвалила свою дочку Навроцька.

Саня легенько осміхнулась. Навроцька це примітила. В неї закипіла злість: вона завжди злостувала на Саню.

- А ви любите мальовництво? Ви малюєте? - чеплявся Фесенко до Сані.

«Знов до Сані, а не до Мані! Приніс дідько оцю Саню», - подумала Навроцька.

- Я сама не малюю, але, сказати по щирій правді, я дуже люблю картини. Тільки признаюсь, що малярство забирає багато часу й одбиває од розумової роботи, - сказала Саня.

- Ви не визнаєте штучності? Я й сам держусь тієї гадки, що штучність тільки нижчий східець людського розвитку, - сказав Фесенко, приспособляючись до Сані.

- О, не думайте так! - обізвалась Саня. - Я зовсім не проти штучності. Кожний артизм є поважне діло, коли хто має до його хист і талант. Але до малювання я не маю здатності; я впевнилась, що ніколи не буду артисткою.

- Не думайте так, пане Фесенку! Вона душею артистка, бо дуже любить музику й грає на фортеп'яні, - обізвався Навроцький.

- Кожна панна душею поет, - підлещувався Фесенко.

- Не кожна-бо, - сказала Саня. - Чи була б пак тому правда, якби я сказала, що кожний панич - поет. От мою сестру так справді можна назвати поетом, бо вона цілісінькі дні малює картини.