Розділ «VI»

«Розійшлися й ніколи не зійдуться», - подумала Саня, водячи очима за Комашком, котрого біла постать манячіла і все ніби потопала в темряві під високими акаціями і згодом зовсім потонула.

«Потонули в імлі тихого вечора, - думала Саня. - Вже не видко обох. Котрий-то з їх потоне в морі світовому? котрий не втоне? Котрий з їх випливе на берег, котрий загине?» -думала дівчина, сидячи за столом і неначе прислухаючись до своїх потаємних питаннів. А дума за думою ворушилась в її душі, як тихий шелест абрикосового листу од вечірнього морського подиху на сухий берег. «А що як Комашко потоне? - неначе говорив їй той тихий голос в душі. - А він доконечно потоне з своєю палкою вдачею, з щирим словом…» І для неї стало шкода молодого хлопця, стало жаль його молодого життя. Вона важко здихнула і знов задумалась.

Їй забажалось з кимсь поговорити щиро, од серця, поділитись мислями, признатись, що говорив їй недавно Фесенко. І щось глибоко-глибоко в серці підказувало їй, що не з батьком і не з щирими приятельками вона поговорила б тепер, а з Комашком, з одним Комашком.

- Яка гарна людина Фесенко, - промовила голосно Навроцька. «От було б добре залучити його для моєї Мані», - подумала вона, але цього при дочках не сказала.

- Еге, агарний. Плечі широкі, і апетит має добрий: знать має добрий шлунок, - знехотя обізвався Навроцький.

- Яку гидоту ти верзеш! - сказала стара. Саня встала й пішла гуляти попід акаціями; їй неприємна була сама розмова про Фесенка.

- А мені здається, що Комашко багато кращий і розумніший, ніж Фесенко, - сказав Навроцький.

- Я була б рада, якби Комашко навіть зовсім не ходив до нас, - сказала Раїса Михайлівна з сердитою міною, - все говорить мужицьким язиком, неначе найнявся так говорити. Та й думки в його якісь… Ат!..