Розділ «ЖАРИНИ НА СНІГУ»

Навряд, щоб ластівки там пригніздились, — каже глухо дідусь і береться за сокиру, й знову ходить вона по деревині, й виступає на стесаному боці живиця.

Васильок із Грициком — цікаві до всього — кілька разів, коли дідусь перекурював, бігали за пагорбок.

— Не схотіли чомусь там гнізда ліпити. Дивно… — перемовлялися.

— Ластівки лише при людях селяться, — кинув на те дідусь. — А то — дідькове лігвище.

І дзвеніли на обійсті під єдиною на всю Гуту березою сокири, дід з онуками тесали соснові колоди, треба було хутчіш зводити нову хату.

Дядько Митро, коваль, як вернувся з війни, то узяв лопату і пішов на город. Потупцяв довкола вузлуватого в'яза, на якому гніздо лелече, відміряв од дерева кілька кроків і почав копати.

— Скарб, хлопці, отуто захований, — по-змовницьки прошепотів до всюдисущих Василька та Михайлика, що були тут як тут.

І сусід Арсен перевісився через тин, глипав підпухлими очицями, не міг збагнути, чого це солдат там длубається.

Дядько Митро копав без перепочинку і врешті витяг із ями щось у шмаття загорнуте. Васильок з Михайликом затамували подих. Під Арсеном тин затріщав, коли дядько Митро розгортав шмаття:

— Тю, я думав — добро яке, аж воно — ковадло, — похитав кучматою головою Арсен і поплівся до хати.

— Аж воно — ковадло! — повторив дядько Митро і так голосно засміявся, що й лелеки на нього задивилися з в'яза.

Дядько Митро оглянув ковадло, погладив його, як малу дитину, потім підняв на плече і, широко ступаючи, поніс до кузні. За ним ішли хлопчаки, попереду Васильок награвав на подарованій дядьком губній гармоньці:

Розквітали яблуні та груші…

У кузні, що стояла пусткою, дядько Митро прикріпив ковадло до дубового окоренка, вкопаного в землю. А за кілька днів роздобув десь лантух деревного вугілля, дідусь Федір — на всі руки майстер — пошив із цупкої брезентини міха.

Тепер Васильок та Михайлик надовго зникали з дому, і матері знали, де їх шукати.

— Причарував хлоп'яків ваш Митро, — казала Василькова мама тітці ковалисі.

— А він такий! — усміхалася та.

Ой ковалю, ковалику Марку,

Чом не куєш звечора до ранку.

— наспівував дядько Митро.