Розділ «ЖАРИНИ НА СНІГУ»

І кував з ранку й до вечора.

Був сам і за коваля, й за молотобійця. А Васильок з Михайликом, ухопившись обіруч за цурку, по черзі дмухали міхом, і в горні палахкотів вогонь.

Коваль великими щипцями вихоплював з горна розпечений дочервона шмат заліза, клав на ковадло, повертав туди-сюди, оббивав молотком окалину, а тоді брався за молот. І росла на очах задивованих хлопців гірка сапок, клямок, завісів — усяка річ ой як потрібна у господарстві людям.

Потім і підручний у дядька Митра з'явився — Юрко Черевичний. Чотирнадцять чи п'ятнадцять літ Юркові, а вигнався нівроку — на лободі та картоплі.

Дзінь-дзень, дзінь-дзень — удвох гупали, лемеші до плугів кували. Голови білими хустинками пов'язані, голі до пояса, і піт по грудях, по спині — струмками.

Коли дядько Митро відкладав молот і сідав на порозі кузні перепочити, Васильок з Михайликом бігли до криниці, приносили відерце води холодної. Коваль і Юрко по черзі припадали до відерця і так смачно пили, аж завидки хлопців брали.

— Пам'ятник тобі треба поставити за це, Митре! — радів бригадир — сухорлявий, високий, як тичина, дід Хома Новик. — Є тепер чим поле орати.

Дядько Митро хмурився:

— Пам'ятників тисячі треба поставити — солдатам нашим, що по всіх усюдах у землі лежать. А поки що в мене інша робота з моїми гвардійцями, — кивав на Юрка, Василька й Михайлика. — Плуги підрихтуємо, за борони візьмемось.

Одного дня заникнув до кузні дядько Арсен. У всі кутки позаглядав, наче ревізор який, а тоді до коваля:

— Зробив би ти мені плужка, Митре. Ми ж з тобою сусіди…

— Плужки для колгоспу роблю. А ти почекаєш, — коваль на те. — Довше чекав, аж чотири роки…

— Он воно як… А людям же робиш усе. І задарма. А я заплатив би.

— То ж людям, — кинув дядько Митро і мовби не помічав більше Арсена, прикипів руками й очима до ковадла.

Дядько Арсен покрутився-покрутився і пішов собі геть.

Коваль з Юрком видзвонювали молотами, з гарячого заліза сипалися увсебіч іскри. Васильок з Михайликом роздмухували й роздмухували горно, малинове полум'я здіймалося над вугіллям. На стіні висвічувалась ковалева гімнастерка, й на ній зблискували дві медалі «За відвагу» і орден Слави.

У всій Соколівці та, мабуть, і в сусідніх селах ні в кого немає такої липи, як у городі дядька Митра. Посадив її нібито ще прадід його, який чумакував і привіз з далекої дороги саджанець. Липи люблять чорноземлю, а ця вкоренилася на супіску й за багато літ виросла на диво людям: вигналася вгору — здається, аж хмар черкає, роздалася гіллям ушир, ніби нап'яла величезне шатро.

Отож не кожен вибереться на таке велетенське дерево, а Васильок та Михайлик такі верхолази, що вибираються. Повсідаються на товстелезній гілляці й звідтіля перед ними все як на долоні: й село з білими хатами та зеленими садками, й голуба стрічка Десни, й синя підкова лісу, що обрамляє Соколівку з трьох боків.

Хоч матері їх за те сварять.

— Отаке придумали, по деревах лазити! А де ж того краму на штанці вам набратися?