Розділ «ЖАРИНИ НА СНІГУ»

Тітка Галина щедро нагрібає в покришку жару.

— Неси, Васильок, вогники, щоб було вам тепло, — примовляє вона. — Мамі скажеш, що як упораюсь, забіжу, погомонимо…

У печі жваво потріскує хмиз. По хаті розходяться теплі хвилі, й шибки починають плакати. Мама наливає в полив'яну миску паруючу лемішку. Васильок дивиться у відталу шибку і думає: «Як добре, що є в кого попросити вогню!»

Над Арсенишиною хатою здіймається димок…

Як немає вдома чого робити. Васильок біжить до дідуся Федора. Хата дідусева приліпилася, мов гніздо ластів'яче, на гребені придеснянського косогору. На міжвіконних простінках рятувальні круги висять, біля сінешньої, почорнілої від негоди стіни на вибір усяких весел. Одразу видно, що тут живе бакенщик.

Щовечора дідусь засвічує на бакенах та прибережних смугастих стовпах ліхтарі — червоні, зелені, жовті. Вночі йде пароплав від вогника до вогника і так не збивається з курсу.

Звісно, дідусь бере з собою Василька. Ні, не просто за пасажира: онук сідає за гребки, а дідусь правує. Великі дубові весла-гребки Васильок чи й підняв би, тож дідусь зробив йому легенькі, кленові. Вони ніби самі загрібають воду. Самі не самі, а поки засвітять останній бакен, то вибілений під щедрим сонцем Васильків чубчик таки добре прилипає до чола.

Ліхтарі на бакенах дідусь світить сам, бо не так легко зробити це на воді та ще й на бистрині, коли течія вперто намагається потягти човна за собою. А вже на березі він покладається на онука. Васильок, як білка, видирається по пружинистих щаблях на стовпа і вмент засвічує ліхтар.

Пост їхній — від Соколівки до Максимівського старика. Впоравшися зі своєю нехитрою, але нелегкою роботою, вони тихо запливають у старик. Тут дідусь перевіряє верші, поставлені вранці, витрушує в човен то золотистого карася, то червоноперого окуня чи зеленаву щуку. А Васильок тим часом вибігає на луг, натоптує полотняну торбинку щавлем, щоб було завтра з чим зварити борщу.

А потім вони збирають сушняк і розпалюють на березі вогнище. Коли в задимленому казанку круто закипає вода, дідусь обережно опускає в неї щойно видобуту з верш рибу, пару цибулин, кидає щіпку сірої, як земля, солі. І ось уже парує в казанку юшка, її духмяний запах чути, мабуть, на весь луг. Сьорбають юшку з дерев'яних ложок, які вирізьбив дідусь з липового окоренка. Дідусь смакує вариво поволі, а Васильок сьорбає так, що аж за вухами лящить, аж трава до землі пригинається.

— А добрі з нас молотники! — каже дідусь, споліскуючи в теплій вечірній воді казанка.

Збадьорений Васильок уже сидить на гребках, човен їхній бере курс на Соколівку, і з ріки, котра непомітно зливається з сутінками, підморгують старому та малому веселі вогники, засвічені ними.

Отак улітку.

Взимку дідусь Федір плете ятери, підшиває валянки, латає чоботи й іноді бурчить на Василька крізь прокурені вуса:

— Горить на тобі взувачка, як на пекельнику!

А як же вона не горітиме, коли Васильок жодної ковзанки не обмине, з найвищих у селі гірок на лижах та санках спускається!

Повертає на весну, краплини лунко зриваються із стріх і точать сніг попід хатами. Тоді дідусь перебирається в повітку, і цілими днями чути звідтіля дзенькіт сокири, шурхіт рубанка й густе кахикання. Дідусь майструє бакени, весла, випилює нові кочети на човен. Васильок у нього за підручного. То якусь дощечку треба притримати, то молоток подати, то цвяха вирівняти — роботи вистачає.

Коли скресає Десна, дідусь і Васильок сходять униз, до річки. Тут довгу зиму дрімав під снігом їхній човен. Які сни йому снилися, що бачилося зимовими днями й ночами? Либонь, як і Василькові, білий-білий пароплав з високим капітанським містком.

Дідусь, щось примовляючи собі у вуса, оглядає човна, а Васильок маленьким саперним заступцем викопує в кручі пічку з димарем. Вмощують у тій пічці старий пом'ятий котелок, розтоплюють у ньому смолу. Конопатять щілини мохом, щедро просмолюють днище й борти човна, щоб не протікав ціле літо.

Тепер залишається чекати відкриття навігації. Того дня ждуть бакенщик Федір і його онук Васильок, як свята.