Розділ «ЖАРИНИ НА СНІГУ»

— Е, ще й ти здоволишся ношею, — каже дідусь. — Ось дійдемо до містка через Жерело, а там ще половина дороги.

До Жерела-то дійшли, а де ж місток? Тільки палі з води стирчать, а між ними якесь громаддя чорніє.

— Наче танк, — роздивляється Васильок. — Перевернувся чи що?

— Перевернули! — сміється дідусь. — Партизани. Це німецький броньовик, до їхнього табору пробирався. А тепер ми по ньому переберемось.

Через броньовик перекинуті дошки соснові. По них і перейшли на той бік.

І далі був ліс, тільки не зелений, а чорний. Не було віття на деревах, одні обвуглені стовбури стояли. І не чути було співу птахів, не видно білок.

— Фашисти спалили, — сказав дідусь, угадавши ще не вимовлене притихлим Васильком запитання. — Видно, не тільки партизанів, кожної деревини тут боялися.

Васильок і далі йшов мовчки, дивився тільки собі під ноги. На дорозі подекуди пробивалась блідо-зелена трава й снували мурашки.

— Ось і Гута, — мовив дідусь, і Васильок підвів голову.

— Де ж вона? — вирвалося в нього.

Перед ними лежало пустирисько, а на ньому то тут, то там стирчали незвичні для ока голі печі з довгими шиями-димарями. З деяких курився димок.

— Ну, нам он до тієї берези, — тільки й сказав дідусь і прискорив ходу, хоч і був, видно, стомлений.

— Робітнички мої прийшли! — зраділа тітка Софія і тут же заметушилася: — Де ж я вас посаджу, чим же я вас пригощу? Горох є варений та квас березовий.

— Гороху ми ще не заробили, а кваску — не проти. Отут, під березою, й перепочинемо, присів дідусь на вузлувате коріння, що випиналося з землі.

Грицик — веснянкуватий хлопчина у маєчці з парашутного шовку та коротких полотняних штанях — приніс повний глечик квасу.

— Пийте, у нас ще ціла діжка є! — припрошував.

— А добрий квасок! — хвалив дідусь. — Либонь, з цієї берези?

— Ні, не з цієї, з лісових, що аж за Великою Гаткою. Нашої ми не займаємо: одна на всю Гуту лишилася.

— А то що ондечки, із-за пагорбка виглядає? — запитав Васильок. — Наче хата?

— Хата і є, — цвиркнув крізь зуби Грицик. — Поліцаєва. Це він, гадюка, німчуру сюди навів. Вони б самі у наших лісах та болотах дороги не знайшли. Проте й назад мало хто вибрався. Усипали їм партизани. Та встигли фашисти село спалити. Люди тоді в болоті рятувалися. А та хата тепер — пусткою, ніхто не хоче в ній селитися, краще в землянці перебути…