Розділ «ЖАРИНИ НА СНІГУ»

І ось зайшов до їхньої хати дідусь, чисто поголений, з підстриженими вусами, у військовому кітелі, який одягає він лише кілька разів на рік. Васильок одразу здогадався: з якоюсь новиною дідусь завітав.

І заплескав у долоні, коли почув:

— Передали з Максимівки: завтра вранці пройде перший пароплав.

— Ма, то я в дідуся і заночую? — Васильок до матері.

— Ночуй уже, раз таке діло, — помовчавши, погодилась мама.

Поки посвітили ліхтарі й вибралися на гору до хати, зморилися добре. Після пронизливого річкового вітру хата видалася особливо теплою, затишною. Дідусь і каганчика не світив, перевечеряли в темряві холодним борщем.

Полягали на печі, що від ранку зберегла для них трохи тепла, та не спалося. Дідусь кахикав, і Васильок теж крутився, перевертався з боку на бік.

— Чом не спиш, онучку? — мовив дідусь. — Пароплава, либонь, боїшся проґавити? Спи, я розбуджу.

І Васильок ніби поплив на деснянських хвилях…

Вранці, розганяючи сон, вони збігли до Десни. «Чи не проспали?» — хвилювався Васильок, дивлячись на повноводу, стрімку річку. І тут з-за уступу показався пароплав. Він плив по великій весняній воді, легко розрізаючи хвилі, білий-білий, як лебідь.

Дідусь Федір, розгладивши вуса, виструнчився на березі, а біля нього завмер Васильок. Порівнявшися з ними, пароплав дав басовитий, протяжний гудок. Васильок здригнувся — ні, не від гудка. На пароплаві, біля капітанського містка, стояв чоловік у військовій формі і, приклавши до чола долоню, вдивлявся у берег. А може, це татко, його татко повертається додому!

Васильок, вимахуючи картузиком, побіг по берегу за пароплавом. Біг і щось кричав, не чуючи свого голосу. А білий пароплав плив і плив, та не міг причалити, бо немає в їхньому селі пристані…

Ще звечора склали вони у фанерний сундучок теслярський інструмент: долота, рубанок, свердла — велике і менше, струг, рівень, складаний метр, моток шнура і шматочок крейди. А на світанку вже крокували лісовою дорогою — попереду дідусь Федір із сундучком за плечима та сокирою за поясом, услід — Васильок, свою сокирку він також прилаштував за поясом, якого викроїв йому дідусь із шматка шкіри-сириці.

Залюбки вистрибував Васильок зволоженою ранковим туманом лісовою дорогою, було йому легко й радісно від того, що ранок такий лагідний, сонячний, що йдуть вони в партизанську Гуту, і не просто як гості — йдуть будувати хату тітці Софії. Приходила вона недавно до них і бідкалася:

— У землянках тулимося. Ждали-виглядали господарів своїх, усі очі вигледіли й виплакали, а скільки їх з війни вертається… Та й ті скалічені. А будуватися ж треба, у кожного дітки-пуцьвірінки.

— Якось воно устаткується, — заспокоював її дідусь. — Попрошу ось свого напарника, щоб за мене бакени посвітив, та й поробимо тобі, правда ж, Васильку? — підморгнув онукові.

— Пособимо! — підтвердив Васильок, і тітка усміхнулася крізь сльози: — І в мене Грицик такий, до всього вдатний.

Дорога до Гути все лісом та лісом. Обабіч — сосни стіною, поміж ними дуби-нелині, мов вартові у рудих киреях, ще не скинули торішнього листя. А берізки, що подекуди аж на дорогу повибігали, вже зазеленіли. Усе те помічає Васильок, бачить, як і білка нечутно з гілки на гілку майне блискавицею, і як дятел прилаштовує шишку в своїй кузні.

Отак і дорога спливає. А дідусь, мабуть, притомився, піт витирає з чола.

— Давайте я сундучок піднесу, — пропонує Васильок.