Розділ «ЖАРИНИ НА СНІГУ»

— Сома ловив коли?

— Та ні, не доводилось, — зізнався Васильок.

— Так оце тобі на сома.

Васильок одразу полопотів до дідуся, аби похвалитися гачками.

Дідусь лежав на полику, прикрившися рядниною, і важко дихав.

— Трусить мене, онучку, — поскаржився кволим голосом. — Спека он яка, а мені холодно. Малярія клята! Укрий мене ще чимось.

Васильок укрив дідуся ватянкою і побіг додому, щоб звідомити маму.

Вони носили дідусеві їжу, та він майже не торкався її, пив тільки кип'ячену воду з м'ятою.

— А що б ви їли, тату? — запитувала мама, сумно дивлячись на схудле, позеленіле дідусеве обличчя.

— Та нічого й не хочеться… Хоч якби юшечки свіженької із риби… Може, й посьорбав би…

Ще сонце тільки несміливо зарожевило за деснянськими гаями та дібровами крайнебо, як двоє рибалок спустили на воду човника-довбанку. То були Васильок та Михайлик.

Далеко не запливали, пристали до невеличкого острівця посеред Десни, який, однак, мав свою назву — Столик. Бо вивищувався над водою, був рівненький, округлий, справді схожий на столика. Васильок знав, що тут завжди добре береться риба.

У човнику лежали всякі снасті — й вудочки-поплавчанки, й донки. Хутко позакидали їх і стали чекати кльову. Та хоч би який поплавок затремтів, хоч би вудлище здригнулося, стукнуло в долоню таким знайомим, нетерпляче очікуваним сигналом.

— Спить риба, чи що? — крутився Михайлик.

— Та де ж вона спить? Бачиш, як гуляє на бистрині, скидається, блюхає.

— А ловитися не хоче…

— Хіба їй накажеш? Он мошок скільки нападало у воду, є рибі харч.

Мошки стали допікати їм, і Васильок розклав на березі вогнище, накидав туди вогкого торішнього листя, аби дужче диміло.

Чатували біля вудочок годину, другу, та лиш кілька колючих носариків спіймали.

— Ти дивись за вудками, а я з човна спробую, — сказав Васильок Михайликові.