Розділ «ПІЛОТКА ЛІЩИНОВИХ ГОРІХІВ»

Долаючи колючий вітер, він біг до Лаврика. Той уже забрався на лежанку, вигрівався й читав книжку. Та почувши Денискову розповідь, хутко вдягнувся, і вони пішли до Валерки.

— Треба не допустити зайців у Кузьмин садок, — вислухавши друзів, сказав Валерка.

— А як це ти зробиш? — хмикнув Лаврик. — Оточиш садок і цілу ніч вартуватимеш? Так він ще по нас пальне, подумає, що зайці. Та й хто нас пустить у ніч, на мороз?

Валерка нахмурив чоло, сидів, задумавшись.

— Треба знайти заячу стежку! — враз прояснів він.

— А її не треба й шукати, — сказав Дениско. — Я бачив, що заячий слід проходить через наш город і веде до дядькових яблуньок.

— То чом же ти одразу не сказав? — І Валерка дав Денискові такого щигля, що той довго відтирав лоба.

А Валерка застрибав по хаті:

— Тепер усе просто зробити!

Невдовзі друзі, пошепотівшись, розбіглися по домівках.

Під вечір вони зібралися біля жердок, що огинали Денисків город з боку поля, за яким синів ліс.

— Ось і заяча стежка, — показав Дениско.

— Так, он сліди від їхніх лапок. Великі й менші, — роздивлялася Варочка.

Хлопці почали викладати з кишень морквини, а Валерка дістав з-за пазухи ще й чималенький качан капусти.

— Більшого на кухні не було, — зітхнув.

— Ну, влетить тобі від матері! Це ж вона для борщу приготувала.

— Та в нас у льоху ще капусти досить.

Порозвішували моркву на шворочках по жердині, а над самою заячою стежкою капустину прилаштували.

Уранці Дениско з Варочкою першими прибігли до заячої стежки. На жердині тільки шворочки гойдалися, а качан був наполовину згризений. Довкола сніг утоптаний заячими лапами.

— Забрали зайці морквочку! — раділа Варочка.