Розділ «ПІЛОТКА ЛІЩИНОВИХ ГОРІХІВ»

— За борт хапайтеся, за борт!

На березі хлоп'ята знеможено попадали на пісок. Схвильована Варочка присіла біля них, мовчала. У моторці сидів Вадько, тремтів і схлипував. Дядько Назар походжав по берегу туди-сюди, пихкав люлькою.

— Добре, що тільки переляком обійшлося, — казав він. — Чую: нібито Вароччин голос — на допомогу кличе. То я хутенько сюди. А ви спритні хлопці! — підійшов до трьох друзів, що вже підвелися, побадьорішали й усміхалися до Варочки. — Справжні деснячки!

Хлопці йшли на розвідку в горішник. І Сергійка гукали:

— Ходімо з нами!

— Я пішов би, — тихо сказав Сергійко. — Але мама заслабла. Так мені треба бути на хазяйстві.

— Ну, дивися, діло твоє, — поважно мовив Лаврик.

— Хазяїн знайшовся! Сергійко-мамійко! — кепкував Валерка.

— Я вже іншим разом, — Сергійко аж зіщулився, ніби був винен у тому, що не може піти з хлопцями…

У горішнику було таємниче-тихо і золотаво-зелено. Горіхів спершу наче й не видно, але як постояти довгенько, задерши голову, то вони починають вигулькувати і там і сям. Як зірки на небі.

Та спробуй їх дістати. Дениско був найвищий, тож нагинав гілки. Лаврик шелестів у лапатому листі, вишукував і зривав горіхові китиці, в яких гніздилося щонайменше по два, а то й по три-чотири горіхи. Восени вони стають лузанцями і самі вистрибують із своїх гніздечок. А зараз були ще недоспілі, й Валерка підбирав кетяги і вилузував горіхи в пілотку.

— Ще не повна? — час від часу запитували його хлопці.

— Що, вже вхоркалися? — сміявся Валерка. — Рвіть, рвіть.

У моїй пілотці ще стільки, та ще півстільки, та ще чверть стільки вміститься.

О, та пілотка Валерчина — заздрість усіх кутківських хлоп'ят.

Її подарував йому старший брат Максим, що недавно повернувся з армії і тепер трактористом у колгоспі. Завелика на Валерку пілотка, але ж справжня, в яких тільки бувальцях не бувала — і на землі, й у небі. В ній Максим з літака стрибав з парашутом, і по-пластунськи повз за «язиком», і в атаку ходив на військових ученнях. А Валерка, мабуть, і спить у пілотці. І поносити дає не кожному — тільки своїм вірним друзям. Звичайно, й Денискові та Лаврику.

— Годі потрошити! — гукає Валерка. — Бач, розходилися. І людям залиште.

Годі то й годі. Хлопці схиляються над пілоткою, задоволено пересипають у пригорщах гладенькі, немов поліровані, горішки. Понесуть на пробу, а через тиждень-два нарвуть вже доспілих — то будуть на зиму. Підсушить мати їх на черені, вкине в торбину з соняшниковим насінням — кращих ласощів не треба.

Випірнули з-під ліщинового шатра на вузеньку стежечку, що вела попід косогором до села. Несли пілотку по черзі.

— Давайте до Сергійка зайдемо, — запропонував Лаврик. — Ото завидки його візьмуть!