Розділ «ПІЛОТКА ЛІЩИНОВИХ ГОРІХІВ»

— А до нас білочка прибігала. Така пухнаста, гарненька, — каже співуче Варочка.

Хлопці зиркають на Дениска, Вароччиного братика.

— Справді, — підтверджує Дениско. — Ми з Варочкою саме у вікно дивилися. А білочка — скік з яблуні на годівничку. Схопила гарбузову насінину і назад, на яблуню, розлузала і за другою скочила. А потім набрала насіння і майнула до лісу.

— Мабуть, у неї білченята з'явилися.

— Що там білка! — знову пристає до розмови Валерка. — Он мій тато розказував, що до них на ферму вепр прибився. Здоровенний, ікластий. Сторож як побачив його, то вмить опинився на горищі. А мій тато нічого не боїться. Виніс вепрові корзину картоплі та буряків, вепр похрумав, а потім простягнувся на соломі, перепочив і після цього побрьохався по снігу до лісу.

Хлопці не знають — йняти віри Валерчиній оповіді чи ні. Та он гірка їх кличе, виковзана до блиску полозками, лижами чи просто дощечками, і вони навперегінці мчать до неї.

А коли Дениско й Варочка, — розпашілі, виваляні в снігу, — приходять додому, то бачать, що до них завітав… Дід Мороз. Та ні, це дуже на нього схожий сусід їхній Кузьма Овсійович — у довгополому кожусі, в гулоносих битих валянцях — сидить на лаві, мне у руках заячу шапку. Щоки у нього червоні, вуса — білі, а від лисини парує, бо в хаті — жарко, а він, мабуть, тільки з морозу.

І в дорослих, виявляється, майже та ж розмова, що і в дітей:

— Їздили оце з єгерем до Золотого бору, — розказує тато. — Насилу пробилися до лосиних кормушок. Сіно порозкладали, в'язаночки березові.

— І охота ж тобі було неблизький світ та по такій дорозі! — дивуеться Кузьма Овсійович. — Я б не поїхав. Це ж і замерзнути можна ні за цапову душу.

«У такому кожусі та в таких валянцях хоч і на Північний полюс їдь, так не замерзнеш», — думає Дениско.

— А мені від зайців спасу нема, — каже сусід. — Протолочили стежку в садок і гризуть уночі яблуньки.

— А я свої соломою пообкутував. Так і від морозу захисток, і зайці до дерева не доберуться.

— Як захочуть, то доберуться. Тепер зайці так знахабніли, що тільки рушниця проти них запомога. То я оце прийшов до тебе, Петре, — чи не позичиш кілька патронів. Рушниця в мене є, а от патрони вийшли ще восени, як на качок ходив. Так дай мені дробових, засяду вночі і, як прийдуть, торохну з обох стволів. І яблуньки будуть цілі, і шапка буде ще ось така, а може, й дві чи три.

— Нема в мене патронів, Овсійовичу, — каже тато. — Та ви соломою яблуньки обкутайте.

— Ет, соломою, соломою! — піднімається з лави Кузьма Овсійович. — Якщо жалко тобі патронів, так і скажи. А я піду до лісника. У нього знайдуться. Хоч на самого вепра.

І важка постать у кожусі пропливає мимо вікна.

— Тату, а що, Овсійович по зайчиках стрілятиме? — блимкає довгими віями Варочка. — Я не хочу!

— А стрілятиме… Бо яблуньки йому важко обкутати, — хмуриться тато.

Тим часом вони й не помітили, що Дениско зник із хати.