Розділ «ІІ»

- Ні. Тільки трохи паморочиться в голові.

- Це швидко минеться. Може, я сяду за кермо? Відвезу тебе хоча б до лісу, а там на трасі упіймаю якусь машину і повернуся додому.

- Не варто. Дорога тут порожня, я спокійно доїду сама.

- Можна, я тебе поцілую?

- Авжеж.

Він прихилився до мене і широко поцілував у губи.

- Не нудить? - знову спитав з винуватою усмішкою.

- Навпаки, - сказала я. - Бадьорить. А ти помітив, що до цього мене нудило навіть?..

- Навіть від моєї присутности. Тому я й зробив це без найменшого жалю.

- Поцілуй мене ще, - попросила я.

Це справді було приємно. Його жорсткий рот м’яко лащився до моїх розтулених вуст, і я відчувала, як у моє тіло перетікає цілюще тепло, як воно виповнює ту обезвод нену порожнину, що сушила мене зсередини.

- Ще… ще… Ти такий сильний.

Він лікував мене накладанням губ, і невдовзі я відчула в собі дивовижну наповненість - не тяжку й нудотну, яку знала раніше, а ту природну повноту власного тіла, що живиться хвилюванням здорової крови. Я вже була майже здорова, але ще дозволила йому себе зодягнути, і коли сідала в машину, на прощання спитала віддано й ніжно:

- А коли я захочу, ти мені… зробиш?

- Що?

- Дитину, - сказала я.

Його вуст торкнулася досі нерозгадана мною посмішка.

- На все буде твоя воля.

Не знаю, що то було - печаль чи зачаєна радість, але мене вразило те, що він, не дочекавшися навіть, поки моє авто щезне за поворотом, швидко пішов у свої покої. Ніби там його хтось чекав. Мені навіть спала хвороблива думка, що отець Серафим зробив не аборт… Він прийняв передчасні роди… Адже я добре чула, що воно вже ворушилося. І приховав од мене того недорозвиненого хлопчика, який був зачатий… зовсім не в церкві. Щоб не лякати мене, приховав нашого, ще живого, сина, до якого тепер поспішав. Тому й відпустив мене так швидко додому, тому й побіг у покої, як тільки я від’їхала…

Цікаво, що він зробить із ним? Поховає чи спалить, як спалили оте чортеня з ріжками й ратичками, що його наро дила нещасна сільська жінка? Чи може… Холодна крапля поту скотилася моєю спиною аж до куприка. Чи, може, вигодує його цілющими настоями і потайки від усіх, - навіть від мене! - виростить. Я ще добре пам’ятала нашу телефонну розмову, коли сказала йому роздратовано: