Розділ «ІІ»

- Заїжджав страховий аґент, - сказав карлик.

- Аґент? - невідь чому здивувалася я. - І що він хотів?

- Продовжити страховку на будинок. Каже, що на приватні будинки страховка обов’язкова. - І все?

- Все.

- Він не залишив свого телефону?

- Ні.

Ну звісно, подумала я. Це був такий аґент, як я матінка Тереза. Хоча швидше за все… справді аґент, проте аж ніяк не страховий.

Вийшовши з ґаража, я так глибоко вдихнула повітря, що знов запаморочилося в голові. Але не так, як часом буває, коли різко вдихаєш на повні груди і в очах рябіють жовті метелики. Мене марудив запах тліні. Стояло тихе вересневе надвечір’я, яке завжди пахло мені умиротворе ною стиглістю осени, тішило лагідним супокоєм і вечоровою свіжістю, а тут я раптом відчула в повітрі задушливий со пух вмирання. - Іванько сьогодні впіймав на живця отакенну щукеру, - розвів руками карлик. - Юшка вже готова, будете?

Мені зовсім не хотілося їсти, але я сказала:

- Звичайно, буду. Хто б це відмовився од юшки із щу ки? Насипай, я зайду до тебе у фліґель. Тільки самої юшечки, без риби, добре? Іванько був дуже потішений тим, що я зголосилася на його частування. Зрештою мені хотілося зробити для нього щось приємне, і, відсьорбнувши через силу першу ложку, я сказала:

- О о о, яка смакота! А ти чому не їси? - Іванько вже їв.

- Я не люблю вечеряти сама.

Він узяв тарілку і виклав собі з казана велику гостроно су голову з виряченими білими очима. Мене знов ледь не знудило, однак я не подала й знаку і тільки вдала здивування:

- Ого, яка головешка! Щука була, мабуть, кілограмів зо три.

- А п’ять не хотіли? - гордо спитав Іванько.

- Як же ти витяг такого крокодила?

- Дуже просто. Заморив, підтяг до берега, а потім при глушив кілком.

- Осиковим?

- А яким же! Тепер він завжди при мені.

- Ти садист, Іваньку.