Розділ «ІІ»

- Хто о о о?

- Катюга.

- Як треба, то й катюга, - погодився він. - Іванько ще в інтернаті нікому не давав собі в борщ наплювати. Один вихователь був уївся в Іванька і поселив у палаті сцикунів…

- В якій палаті?

- Ну, була така. Там поселяли окремо тих, хто робив під себе ночами. Смерділо звідти за версту. Але Іванько ніколи не дзюрив під себе, це той вихователь нарошне спровадив туди Іванька за те, що не хотів з ним…

- Що?

Карлик виколупав з риб’ячої голови велике, обросле жиром око і смачно його обсмоктав.

- Робити оте. Але Іванько йому потім зробив, ох, і зробив!

- Та кажи вже, що саме.

- Що? Убив його.

- Як… убив?

- Якось на уроці він викликає Іванька до дошки. Ну, Іванько взяв крейду, написав там щось не так, а він каже:

«Ти дебіл». - «Як де бил? - питає Іванько. - Ніде не був».

Він тоді встає за столом і каже до класу: «Ну, ви відєлі такого дебіла?» А всі як зарегочуть. Тут уже й Іванька зло розібрало. Він шусь - і відсунув убік стільця, на якому допіру сидів розумака. А той саме ну сідати. Та як геп неться - тільки ноги задер. «Убіл! Убіл!» - кричить, а Іванькові ще й тоді чулося: «Дебіл! Дебіл!»

Карлик шморгнув носом і, як справжній зарізяка, витяг з розвареної голови ще одне жирне око. - І що потім? Ти так і жив у палаті… сцикунів?

- Килина Гнатівна визволила Іванька. Була в нас така гарна вчителька. Вона всіх любила, а Іванька найдужче.

Як мати. Було притулить отако до себе та й каже: «Я тобі,каже, - Іваньку, якби могла, яєчко б на долоні підсма жила». А потім… - він знов шморгнув носом і повісив свою велику, як у коня, голову. - Потім вона померла. Нас водили на похорон. Учні несли вінки і плакали. А Іванько - ні. Слинив сухі очі, щоб заплакати, та не виходило. Тільки пізніше… Ви не повірите.

- Кажи, - попросила я.

- Коли її закопали, того дня… тієї ночі Іванько знов пішов на цвинтар. Уже сам. Там було тихо і зовсім не страшно. Й Іванько заплакав. І плакав так довго, що його почало трусити від холоду. Тоді він заліз під вінки на могилу, зігрівся й заснув. І приснилося Іванькові, що Килина Гнатівна тримає над вогнем руку, складену човником, а на її долоні шкварчить розбите яєчко. Прокинувся він, коли вже розвиднилося. І більше не вернувся в інтернат. Після того ніколи не боявся ні цвинтарів, ні мерців. А тут… почало діятись щось несусвітнє. Тут…

- А знаєш, я теж інтернатівська, - сказала я Іванькові те, чого нікому не казала після заміжжя.