Розділ «ІІ»

- Ні, тобі так здається. Може, трохи стомлений. Якщо по правді, то це дуже тяжко робити коханій жінці. Ти ж знаєш, що навіть хірурги не оперують своїх близьких родичів.

- Ти шкодуєш? - спитала я.

- Ні.

- Я ж бачу. Ти сам не свій.

- Я кохаю тебе, - сказав він. - І шкодую, що завдав тобі цих неприємностей. - І тільки?

- Так, мені прикро і соромно, що я тебе не вберіг.

- Хіба ти не хотів би, щоб я народила тобі хлопчика?

- Мені потрібна тільки ти. Я ревнував би тебе навіть до нього.

- Тоді не бери це так близько до серця. Адже я сама сказала тобі, що зі мною не треба нічого остерігатися.

- Я мусив усе передбачити.

- Це сталося тому, що ми любилися в церкві?

- Це сталося тому, що я дуже тебе люблю.

- Тоді тобі не треба ні за чим шкодувати. Це я дурна…

Можливо, у мене був останній шанс.

- Неправда, - сказав він. - У тебе там все гаразд. І якщо ти захочеш…

- Сергію, - сказала я. - Мені треба додому.

- Нема проблем. Ще трохи відпочинеш і можеш їхати.

Жодних ускладнень. Це тривало якихось п’ятнадцять хвилин.

- У мене таке враження, що я спала цілу вічність.

- Тебе не нудить?