Розділ «ІІ»

Наді мною погойдувалася розпливчасто біла, як у лікар няній палаті, стеля, все тіло виповнювала суха, обезводнена порожнеча.

Його обличчя також було розпливчастим, здавалося, що в повітрі зависли тільки розкосі ординські очі.

- Як ти? - спитав він.

- Жива.

- Ти кричала. Тобі було боляче?

- Ні. Я бачила страшне видіння.

- Це нормально. Навіть у клініці, коли це роблять під дією стиснутого повітря, жінки бачать космічні примари.

- Хто то був… у мене? - спитала я.

- Як хто?

- Хлопчик чи дівчинка?

Він довго мовчав.

- Хлопчик, - сказав нарешті.

- Я так і знала.

- Зачатий у церкві. У нас міг бути дуже гарний син.

- Не треба, мовчи.

- Пробач. - Довкола його сірих очей проступили інші риси обличчя - різко окреслені вилиці, тонкий продовгу ватий ніс, жорстко стиснутий рот. Темне волосся було туго зібране назад у косичку.

- Сядь біля мене, - попросила я.

Він обережно присів на край ліжка і взяв мою руку.

- Все гаразд. Усе вже позаду.

- Ти дуже засмучений.