Розділ «ІІ»

- Тут гроші взагалі не ходять. Тут комунізм! - пате тично сказав Пек.

- Садизм якийсь. - Я знобливо повела плечима і відчула, як він міцніше, майже до болю стиснув мою руку вище ліктя.

- А ви що хотіли, пані Анастасіє? Щоб ми влаштували грішникам курорт? Ні, тільки максимальне наближення до земного буття дає найбільший ефект. Ми тут працюємо над кожною дрібничкою і вже навіть клонуємо комарів, аби вони кусали наших… гм… підопічних під час польових робіт. Ця комашня вже й нам допікає, але що вдієш.

Реформи потребують жертв.

Що далі ми йшли, то пекло ставало виразнішим, тут і там у тумані вже проглядали згорблені постаті грішників, які трудилися на масних родючих чорноземах. Сіроми дуже нагадували колгоспників, вони були чорніші за чорну землю, і ніхто навіть голови не підвів у наш бік, хоч усі вони копали, садили, сіяли, пололи дуже повільно, з натугою, і великі ситі комарі над ними літали також повільно, ліниво, довго прицілюючись до ще невжалених місць.

- Чому тут усі такі мляві? - спитала я.

- Не мляві. Вгамовані. Це одне з найвишуканіших покарань для людини - довести їй, що поспішати немає куди, бо її ніде і ніхто не жде, - дуже повільно промовив Пек і по змовницькому мені підморгнув.

А пекельний чорнозем і справді був неймовірно пло дючий: грішний смерд ще не встигав досапати рядок буряків до кінця, як початок того рядка вже заростав бур’я ном по коліна, і треба було вертатись назад, щоб починати все спочатку; насіння гречки, потрапивши навіть на чорну ногу гречкосія, вмить проростало, і все дозрівало тут на очах - не встиг посіяти, як уже мусиш пожинати плоди і знов орати, заволочувати, садити, сіяти, полоти, підгортати, визбирувати довгоносиків та колорадських жуків, яких, певна річ, також клонували в безмежній кількості, як і комарів та інших комах паразитів.

Один тлустий комарик поважно опустився навіть Пе кові на сідницю, і той делікатно зігнав його хвостиком, після чого нахаба невдоволено зазумрів і поволеньки, як бомбовоз, поманеврував прямісінько до мого носа. Тяжкий від переситу, він летів так ліниво, що я без особливих труднощів упіймала його двома пальцями й хотіла заду шити, аж тут Пек суворо мене застеріг:

- Не убий! - сказав він. - Що що, а ця заповідь у пеклі непорушна. Це вам, пані Анастасіє, не земля, де править беззаконня. Ви його впіймали за крило?

- Ні, за яйця, - знічено сказала я. - Може, бодай прищикнути? Щоб не розмножувався.

- Відпустіть! - наказав він. - Ви не уявляєте, скільки праці й старань ми доклали, щоб розплодити цих крово пивць. Якщо ви ще й у пеклі вчините гріх, то зазнаєте більшої кари, ніж оці сіроми, - показав він на широкий лан, де земелька була така, хоч на хліб намазуй. На ній росли буряки з величезною, як пальмове гілля, гичкою, й один бідолаха, зігнувшись у три погибелі, пер на собі лантуха з тією гичкою. Я ледве впізнала у ньому шутого цапа, котрий ще недавно ганяв на чорному джипі, в якому його й зрешетили з «калашника», і навіть зраділа, що зди бала тут знайомого.

- Привіт, шутий цапе! - гукнула до нього весело, але він чомусь зовсім не перейнявся моєю втіхою, лиш поволі вистромив голову з під важезного лантуха, наче слимак виглянув з мушлі, й проказав сам до себе:

- Тісний Твій світ, Господи, і пекло Твоє тісне.

- Зустріла друга? - трохи ревниво спитав Пек. - Він до нас теж потрапив зовсім недавно.

- Недруга,- сказала я. - Саме тут йому й місце.

Здирник намаханий. Пристрелили як собаку.

Пек з цікавістю подивився на мене.

- Вибачте, світла пані, а як ви, така молода, сюди по трапили?

- Тобто?