Розділ «ІІ»

За ним зяяло оголене чорне вікно.

- Не бійся, - сказала я чи собі, чи йому. - То відірвався карниз і тебе всього накрило шторою. Ти теж упав.

- Й йа не впав. Мною щось кинуло.

- Не бійся, - повторила я. - Нічого… Взавтра ми приб’ємо його міцніше. Господи, ти спав з лиця. Ід ди д до мене, - сказала я і заніміла.

«Ід ди д до мене». Я заговорила голосом одуда.

Карлик підійшов.

- Ближче. Ще. Сядь біля мене і заспокойся.

Він послухався, сів на диван. Я з подивом завважила, що від нього не тхне чоловіком. Він пах дитиною. Хлоп чиком. Напевно, Іванько і справді досі був хлопчиком.

Мене це так зворушило, що сама незчулася, як обняла його і пригорнула до себе.

- Не бійся, не бійся, - шепотіла я, гладячи його наїжа ченого чуба. - Цієї ночі ти спатимеш біля мене, і нам буде зовсім не страшно. Правда ж?

- Ато, - сказав він, і я відчула, що в нього наїжачився не тільки чуб. - Іванько дуже хороший хлопчик, - гомоніла я з ним, як із дитиною. - Взавтра він покаже мені гніздо одуда.

Покажеш?

- Ато.

Ми були з ним відрізані од усього світу. Ми були тепер сестрою і братом, сіамськими близнюками, одним цілим, скутим несосвітенним жахом.

- Тільки вийми, будь ласка, з кишені шило, - попро сила я. - Бо ти мене ще заколеш.

6

А наступного дня до мене завітала ще одна вельми ціка ва персона, і візит цей закінчився несподівано для нас обох.

Мій благовірний, можна сказати, передав через неї віс точку…

Втім, ще до того відбулася подія, пов’язана з однією надзвичайно цікавою штукою. На неї я покладала особливі надії у розгадці тих незбагненних химер, що дедалі щіль ніше обсновували мене своїми волокнами у смертельно задушливий кокон. І тут я не могла обійтись без Іванька.

Може, саме тому так підлещувалася до нього.