Розділ «Кашвак»

Тепер здавалося, що час тягнеться нескінченно, і Клай почав втрачати надію. Якби їм судилося почути звук автобусного двигуна, то це вже мало статися.

— Щось пішло не так, як слід, — тихо пробурмотів Том.

— А може, й ні, — озвався Клай. Йому доводилось докладати зусиль, щоб голос не видав, що на душі у нього страшний тягар.

— Ні, Томмі має рацію, — сказала Деніз, ладна будь-якої миті розплакатися. — Я всім серцем люблю його, і він хоробріший, ніж Сатана на своїй прем'єрі в пеклі, але якби все пішло так, як треба, то він вже мусив рушати.

На диво, Ден не підтримав їхнього песимізму.

— Ми не знаємо, яка перешкода могла виникнути на його шляху. Просто дихайте глибше і візьміть свою фантазію в шори.

Клай спробував це зробити, але у нього не вийшло. Тепер краплями спливали секунди. З великих концертних динаміків гриміла Шубертова «Аве Марія». «Душу б продав за дозу гарного рок-н-ролу: «О Керол» Чака Беррі чи «Коли кохання приходить у місто» "U2"», — подумав Клай...

За вікном не було нічого, крім темряви, зірок і самотнього крихітного червоного вогника, що працював на батарейках.

— Підсади мене, — сказав Том, зістрибуючи на підлогу з автомата. — Якось спробую пролізти у те віконце і піду його пошукаю.

— Томе, якщо мій здогад про вибухівку в автобусі був неправильним...

— До біса автобус і туди ж вибухівку! — несамовито вигукнув Том. — Я хочу знайти Джор...

— Гей! — крикнув Ден. — Гей, все гаразд! ДАВАЙ, МАЛИЙ! — і грюкнув кулаком у стіну біля вікна.

Клай повернувся і побачив, як у темряві спалахнули вогні фар. Від ковдри з коматозних тіл, розстеленої на акрах майдану, почав підніматися туман, і фари автобуса сяяли, наче крізь димову завісу. Їхнє світло ставало яскравішим, потім тьмянішало, знову яскравішало, і в уяві Клая постала чітка картина: Джордан сидить у кріслі водія мікроавтобуса і натискає на елементи керування, намагаючись розібратися, який із них за що відповідає.

Зараз фари поволі почали наближатися. Дальнє світло.

— Так, котику, — видихнула Деніз. — Ну ж бо, мій хороший. — Стоячи на ящику, вона з одного боку вхопила за руку Дена, з другого — Клая. — Ти молодець, так тримати.

Фари відвернулися від них і зараз освітлювали дерева на дальньому лівому краю відкритого майдану, який килимом вкривали фонери.

— Що він робить? — мало не застогнав Том.

— З того боку кімната сміху не має стіни, — відповів Клай. — Усе гаразд. — Повагавшись, він додав: — Принаймні я так думаю.

«Якщо його нога не зісковзне. Якщо він не сплутає газ і гальмо, не в'їде у кляту кімнату сміху і не застрягне там».

Вони чекали, а автобус дав задній хід, освітивши фарами стіну Кашвакамак-холу. І в променях дальнього світла Клай побачив, чому Джордан так забарився. Не всі фонери спали. Дюжини їх (тих, що мають погане програмування, припустив він) були на ногах і бродили по майдану. Чорні силуети безглуздо тикалися в різні боки, намагаючись знайти вихід, чіплялись через тих, що лежали, падали, підводилися і знову починали блукати, а нічне повітря наповнювали звуки «Аве Марії» Шуберта. Один із них, молодий чоловік з великою глибокою раною посеред лоба, що надавала його обличчю стурбованого вигляду, підійшов до Кашвакамак-холу і навпомацки, наче сліпий, почав пробиратися уздовж стіни.