Розділ «Академія Ґейтена»

Дощовий світанок наступного дня застав Клая, Алісу і Тома в коморі біля покинутої конеферми у Норт-Редінґу. Вони спостерігали з дверей, як почали з'являтися перші групи божевільних, що прямували зграєю на південний захід у напрямку Вілмінґтона, пересуваючись трасою-62. Їхній одяг виглядав однаково вологим і пошарпаним. Деякі були без взуття. Опівдні їх уже не було. Десь о четвертій, коли сонце пробилося крізь хмари, спустивши на землю свої довгі промені-спиці, вони натовпом почали повертатися назад — туди, звідки прийшли вранці. Багато хто жував на ходу. Дехто допомагав тим, що ледве переступали ногами. Може, вбивства сьогодні й мали місце, але Клай, Том і Аліса цього не бачили.

Мабуть, із півдюжини психів тягнули за собою великі предмети, які видалися Клаєві знайомими, — один із них Аліса знайшла у гостьовій спальні Тома. Тоді всі троє стояли навколо нього, боячись увімкнути.

— Клаю? — озвалася Аліса. — Чому дехто з них несе стереосистеми?

— Не знаю, — відповів він.

— Мені це не до вподоби, — сказав Том. — Мені не подобається поведінка натовпу, не подобається, що вони допомагають одне одному, і мені зовсім не подобається бачити їх із цими великими портативними аудіосистемами.

— Таких лише кілька... — почав Клай.

— Подивись-но на ту, он там, — перебив його Том, показуючи на жінку середнього віку, яка шкандибала трасою-62, притискаючи до грудей магнітолу завбільшки з пуфик для вітальні. Вона обіймала її, наче малу дитину, яку зморив сон. Шнур живлення, Що мусив зберігатися у маленькому відділенні з тильного боку стереосистеми, розмотався і тягнувся за жінкою по дорозі. — Чи ти бачив, щоби хтось із них ніс лампи чи тостери, правда? А що, як вони запрограмовані налаштувати радіоприймачі з живленням від батарей, увімкнути їх і почати трансляцію тієї чортівні: звуку, імпульсу чи повідомлення, що діє на підсвідомість, хай-там-що-воно-є? Що, як вони хочуть добратися до тих, хто вислизнув першого разу?

Вони. Завжди популярне параноїдальне вони. Аліса дістала звідкись свою маленьку кросівку і стискала її в руці, але коли заговорила, то голос звучав досить спокійно.

— Не думаю, що ти вгадав, — сказала вона.

— Чому ні? — здивувався Том.

Вона похитала головою.

— Не можу сказати. Просто таке відчуття: щось не так.

— Жіноча інтуїція? — Він посміхався, але не глузливо.

— Усе може бути, — відповіла вона, — але, як на мене, то очевидно одне.

— Що саме, Алісо? — запитав Клай. Він трохи уявляв, що вона хоче сказати, і мав рацію.

— Вони стають розумнішими. Не самі по собі, а тому, що мислять разом. Може, це звучить дико, але, по-моєму, це більше схоже на правду, ніж те, що вони роблять великі запаси радіоприймачів на батарейках, аби пошкодити наші мізки і перетворити нашу країну на божевільню.

— Телепатичне групове мислення, — сказав Том і почав думати-гадати. Аліса спостерігала за ним. Клай, вже остаточно вирішивши, що вона має рацію, визирав з дверей комори і спостерігав за заходом сонця. Він думав про те, що їм не завадило б зупинитися десь і взяти атлас доріг.

Том кивав головою.

— Чом би й ні? Врешті-решт, можливо, саме цим і спричинене збирання у зграї: телепатичним груповим мисленням.