Розділ «ЗА ЗАВЕРШЕНУ ПОЛІТИЧНУ СТРУКТУРУ»

Чи якась еміґрація, як цілість, або її частина, є політичною еміґрацією, чи ні, це залежить передусім від її кожночасного стану і діяльности, а менше від причин її виходу з батьківщини. Еміґрація, що на початку була тільки заробітчанською й поселенчою, може стати політичною, якщо вона, відповідно до потреб і обставин цілого народу, провадить національно-політичну роботу. Так само колишня політична еміґрація перестає такою бути, якщо вона не виконує відповідних політичних завдань. В цьому відношенні функція має більше значення, ніж сама ґенеза.

Вибирати Закордонний Центр мало б, за нашим проектом, усе українське політично-активне громадянство на чужині. Вже сама участь у таких виборах визначує кожного виборця як члена національної, політичної еміґрації, бо люди, байдужі до національно-політичних справ, до виборів не підуть. До того не участь у виборах нерозривно пов'язується з конкретним засвідченням кожного виборця, що він бере на себе частинку спільного національного обов'язку.

Треба пам'ятати, що вибори, творення виборного Закордонного Центру, як і ціла закордонна політична акція, мають одну мету: служити українській нації, зокрема її визвольній боротьбі, та для неї збирати, організувати і якнайуспіпініше застосовувати енергію, засоби і всі сили українства на чужині. Служити ж своїй батьківщині, зокрема, коли вона змагається за своє існування і за волю в боротьбі проти найгіршого ворога всього людства, — є обов'язком кожної людини української кров й, незалежно від того, чи вона має другу, прибрану батьківщину, чи ні. Коли б тільки всі хотіли виконувати цей обов'язок та жертвувати для нього відповідну частину своїх сил і праці. Про це повинні дбати всі організовані національні сили, а політичні — передусім.

З цього погляду територіяльне походження еміґрантів не має принципового значення. Обставини, в яких український народ веде визвольну боротьбу, зобов'язують кожного українця виконувати ті функції, до яких він має більші можливості, ніж решта народу. Ніхто з українських патріотів в Україні не узалежнював би ролі еміґрації у вільних змаганнях від територіяльного походження, вважаючи такий підхід цілком невмісним. Навпаки, український народ під большевицькою займанщиною надіється і жде, що ціла українська спільнота на чужині об'єднаними зусиллями розгортатиме якнайсильнішу і всебічну визвольницьку акцію. Відомі ж неоднократні крайові заклики до еміґрації в тому відношенні.

Деякі політичні угруповання на чужині мають цілком інший підхід до питань закордонної політичної дії. Вони розглядають її м. ін. не з погляду обов'язку супроти визвольної справи, тільки під кутом набування прав до політичного керівництва і репрезентації, не тільки в засягу актуальної закордонної акції, але передусім на майбутнє, в Українській Самостійній Державі. Для них кожна політична діяльність має бути відскочнею (трампліном) для здобуття найдогідніших групових і персональних позицій.

Це наставлення виявляється особливо різко і шкідливо, коли йде про формування політичного центру. На першому місці ставиться питання репрезентації, якнайбільших і виключних прероґатив, хоч вони звичайно залишаються на папері. Якщо центр — то обов'язково мусить бути уряд з президентом і міністрами. А що найважливіше, такий центр має автоматично стати першим, бодай тимчасовим, парляментом і урядом в Українській Державі. Коли такі питання, позбавлені політичної актуальности та реального змісту, відсувають в тінь вимоги живої політичної діяльности і намагаються перейти до денного порядку над діючими факторами визвольної боротьби, над її рушійними ідеями й силами, то це свідчить недвозначно, що декому йде не про служіння визвольній справі, тільки про політичне використання її. З такого розуміння цієї проблеми проходить теж заперечення права еміґрації вибирати Закордонний Центр, немов би він творився з метою, щоб бути владою в Україні, встановляти закони обов'язуючі в майбутній Українській Державі, а не, щоб очолювати й вести закордонну визвольну акцію об'єднаними зусиллями усього українства на чужині, та в єдності з визвольною боротьбою на Рідних Землях.

Проект творення Закордонного Центру шляхом загальних виборів стріне, мабуть, найсильніший спротив у колах УНРади. Згуртовані в ній партії стоять на становищі, що Українська Національна Рада та її Викопний Орган творять Державний Центр, який єдиний є компетентний очолювати і репрезентувати українські самостійницькі змагання.

Насправді ж УНРада вже давно стала тільки міжпартійним центром тих угруповань, які беруть у ній участь. Крім підтримки цих угруповань, вона не має жодної іншої бази, як в структурному, так і в політичному відношенні. Це є політичний факт, уже надто відомий і стверджений цілим розвитком так, що його оспорювати, ні доказувати вже не доводиться. З уваги на цей стан, спротив угруповань УНРади проти творення виборного Закордонного Центру на значно ширшій базі та з іншими завданнями, ніж ті, які дійсно виконує УНРада, не був би виправданий. Бо ж не може частина політичних угруповань творити свій міжпартійний центр та визнавати за ним компетенції Державного Центру, а одночасно заперечувати право українського суспільства на чужині разом з політичними угрупованнями формувати загальними виборами працездатний Закордонний Центр.

Ми довго зволікали з висуненням проекту щодо виборного Закордонного Центру, щоб у нашому політичному житті не створювалося ще більше розладу. Але колись, врешті, цю справу було б таки треба рушити з мертвої точки і поладнати її. Бо потреба діючого Національно-визвольного Центру за кордоном буде щораз більше актуальною і було б недоцільним відсувати цю справу на останній час, коли події будуть примушувати до поспіху. Щож до Української Національної Ради, не бачимо найменших перспектив на те, щоб вона ще могла відповідно зреформуватися, направити свою політичну настанову і структуру так, щоб виконувати завдання Закордонного Національно-визвольного Центру.

Поскільки УНРада на початку могла мати серед громадянства політичний кредит і мала шанси стати серйозним центром, то вона їх сама змарнувала і знищила. Першим, що засадничо підкопало її морально-політичну вартість, було неґативне ставлення біль-шости партій УНРади до революційно-визвольної боротьби в Україні та до її формації ОУН-УПА-УГВР. Замість підтримувати боротьбу і сперти на ній відповідну закордонну роботу, УНРада взяла курс її неґування та тим ствердила свою безвартість для національно-визвольної справи. Це саме ставлення — нехтування рацією визвольної боротьби призвело УНРаду в дальшому послідовному розвитку до відступства від принципів самостійницької політики, які ще недавно вона сама підписувала. Співпраця з непередрішенською акцією скомпромі-тувала УНРаду до решти.

Структура УНРади зробила її в неменшій мірі непридатною до ролі національно-політичного центру. Саме зговорення політичних угруповань може дати тільки початок формуванню такого центру, але не вистачає як єдина і постійна основа її існування. Для цього необхідною є бодай співучасть загалу еміґраційного громадянства. Теж, коли йде тільки про міжпартійний центр, який, одначе, мав би провадити поважнішу політичну роботу, а не лише координувати політику й діяльність причасних партій, то його структура повинна б теж відповідати силовому відношенню угруповань і давати місце для періодичного перевірю-вання і поновлювання складу. Застосування паритетности угруповань, чи штучно скомбінованих, а в політичній практиці неіснуючих секторів, як постійної структурної основи центру, — це безприкладний курйоз.

Принцип паритетности можна запроваджувати тільки в таких неоднородних політичних конструкціях, які мають діяти на засаді абсолютної однозгідности всіх причасних угруповань (тобто з правом вета) і мають дуже обмежене завдання. В інших багато-партійних побудовах цей принцип, як суперечний природі політичного життя, доводить до розкладу, або до безуспішного тупцювання на одному місці. Крім того, принцип паритетности спричиняється до процесу роздрібнення і посилює його. Бо якщо в поважному політичному центрі дрібненькі й недіяльні угруповання мають такі самі позиції і значення, як великі, сильні й активні, то ці останні є спокушувані, щоб ділитися на багато менших груп і цим способом вирівнювати розбіжності між даною структурою і справжнім укладом сил. Такі процеси доводять до розкладу й миршавіння цілої спільноти.

Кожний здоровий національний організм дбає про те, щоб у його структурі домінували такі стимули, що побуджують і втримують процеси зростання й зміцнення та гармонійного розвитку складових частин. Якщо б цієї засади притримуватися при формуванні політичного центру, тоді кожне політичне середовище мусіло б мати в ньому таку кількість місць, яка відповідає його справжній якості і силі.

Та чи можливим є застосувати принцип пропорційного заступництва у такому центрі, єдиною базою якого є домовлення причасних угруповань? Навіть якщо б вони погодилися на сам принцип, то здійснення його в практиці було б нереальним. Бо коли самі угруповання мають себе взаємно клясифікувати, то годі їм прийти до якогось задовільного висліду. на якому можна б будувати. Не йде тільки про зумисне перецінювання себе самих, та таке ж знецінювання інших угруповань. Але суб'єктивізм, однобічність з переконання, виступає найсильніше саме в політичному житті, у міжпартійних взаємовідносинах. При тому ще й трудно звести оцінку сили, значення і вартости окремих угруповань до конкретних величин.

Тому тільки та оцінка приймається, як об'єктивна й обов'язуюча, яку виносить третій чинник, що його вирішенням всі — середовища мусять підпорядкуватися. Таким чинником, що найбільше до цього покликаний і який має найбільше даних вирішувати з погляду добра нації, є загал громадянства. Цей хід думок знову приводить нас до висновку, що загальні вибори — це найправильніший і єдиний спосіб створити і зберігати загально-національний політичний центр, побудований і діючий на здоровій плятформі. Ще варта відмітити два моменти, які запевнюють такий вислід виборів до Закордонного Національно-визвольного Центру, який відповідатиме рації визвольної справи. Поперше, що в цьому випадку цілком відпадає можливість баламучення виборців фальшивими обіцянками та грою партійної пропаганди на приватних інтересах, всупереч раціям національної політики, як це часто буває під час державних виборів. Подруге, при загальних виборах спадають до мінімум можливості проникання чужосторонніх впливів, незгідних з добром української визвольної справи. Таким впливам значно трудніше добратися до великої кількости виборців, ніж до окремих груп.

Противники виборного Закордонного Центру висувають ще ар-ґументи, що переведення загальних виборів на чужині не є можливе. Коли йде про практичну — організаційну й технічну сторінку, то з'ясований вище плян дає в цьому питанні достатню позитивну відповідь. Звичайно, здійснення цього пляну вимагає чимало праці, одностайної підтримки цілого суспільства і різних національних установ у всіх країнах. Ми впевнені в тому, що ціле суспільство поставиться до цієї справи зі щирою прихильністю і жертвенною підтримкою. Бо воно прагне упорядкування і завершення структури нашого політичного життя на чужині.

Перше слово буде за політичними угрупованнями, щоб вони поставилися до справи так само позитивно. Страх деяких полілітичних середовищ перед виборчим плебісцитом, не повинен мати вирішного впливу. Бо ж наше громадянство вже й так має досить ясний погляд на справжню вартість, силу і діяльність окремих середовищ. А власна пропаганда груп про своє значення, силу і роботу, скільки вона розходиться з дійсністю, не має більшого значення серед суспільства, хіба створює самообманні думки й почуття в самих групах. Кожний політичний чинник, що поважно трактує себе самого і свої завдання, повинен прагнути перевірки своїх позицій і впливів у суспільстві, щоб зробити відповідні висновки, замість будувати на невідомих, чи уроєних основах. Врешті, раніше чи пізніше, але колись таки доведеться кожному політичному середовищу скласти іспит перед громадянством.

Менші угруповання мають змогу бльокуватися з іншими, щоб цілком не потерпіти невдачу при виборах. Для цілости політичного життя буде з того тільки користь, якщо будуть діяти гальми проти розгнузданої атомізації, а натомість скріпляться процеси спаяння і зростання життєздатних і діяльних політичних сил.

Відповідаючи на твердження, що перевести загальні вибори на чужині не можливо, доводиться заторкнути ще правну сторінку цієї справи. Бо деякі опоненти висувають і цей арґумент, що, мовляв, урядові чинники тих держав, в яких мали б відбутися вибори, не дозволять на це. Розглядаючи це питання, треба взяти до уваги в першу чергу його політичну суть. Зайвим є хіба, доводити, що українська самостійницька акція, спрямована проти мос-ковсько-большевицького імперіялізму, ведена з метою визволення України та відновлення Української Самостійної Соборної Держави, не суперечить інтересам, законам, ні засадам жадної з держав, де відбудуться вибори. Навпаки, українська національно-визвольна протибольшевицька боротьба співзвучна з політичною рацією всіх свободолюбних західніх народів. Так само цій рації відповідає самостійницька політична акція, яку веде українство в різних західніх країнах. Це стосується теж до різних організаційних заходів у пляні ведення і зміцнення тієї акції, в тому числі й до виборів та творення політичного центру.

Декому здається, що саме переведення виборів створює колізію з державними законами, бо вибори — це функція державної категорії. Та відповідальні державні органи західніх народів беруть до уваги не тільки формальний бік справи, але й передусім її політичний зміст. Правна колізія виникала б тоді, якщо б українці в чужих державах творили шляхом виборів, чи іншим способом, такі органи і формації, які своїми функціями, чи своїми цілями входили б у дорогу державній владі. Національно-Визвольний Центр має ж кермувати такими політичними діями українства на чужині, які стосуються українських визвольних змагань, та які лежать в межах громадянських прав і свобід у західніх демократичних державах. Ці межі достатньо широкі, та якби їх належно використати, то можна б зробити багато корисного для нашої визвольної справи. Натомість не належить до цілей і завдань Закордонного Центру втручатися в такі справи, що входять в засяг зобов'язань кожного українця супроти країни поселення, супроти держави та її законів. Справи тієї категорії можуть бути змістом діяльности інших, реєстрованих організацій, статути та норми дії яких достосовані до законів кожної країни зокрема.