Розділ «СТАЛІНІЗМ ХРУЩОВА У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ»

Система концтаборів має сповняти два основні завдання в большевицькій політиці. Поперше — вона служить найбільш масовому знищуванню серед глушини й у темряві, ворогів і противників большевицького режиму та невигідних йому людей. А подруге — вона має витиснути з приречених на загладу жертв всі сили у каторжній праці в користь большевицьких господарських плянів, зокрема таких, які були б неможливо в таких умовах реалізувати нормальними засобами. Таким чином система концентраційних таборів — з одного боку — належить до підставових засобів большевицької національної і внутрішньої політики, політики московського поневолювання інших народів і комуністичної клясової боротьби. З другого боку — ця система стала одним з важливих чинників у большевицькій економічній політиці. Як мотив поодиноких хвиль масових ув'язнень і заслань до концтаборів, переважає то один, то другий з тих двох моментів. Зрештою діяння й наслідки їх обидвох сплітаються в нероздільну цілість, бо як політична, так і економічна система большевизму має однаковий імперіялістично-антинародній характер.

Кремль завжди намагається приховати перед світом правду і всякі відомості про систему концтаборів і каторжної праці, як з політичного, так і з господарського боку. Тож було б даремним шукати в будь-яких офіційних большевицьких документах прямого віддзеркалення розмірів і значення цієї системи в большевицькій політиці й економіці. Одначе деколи і в офіційних большевицьких даних трапляється хоч посереднє, але наглядне відбиття економічного ефекту цієї системи. Так було й на XX з'їзді КПСС.

На тому з'їзді багато говорилося про розбудову совєтського господарства на Сибірі, у далеких східніх областях. В резолюціях є, м. ін., такі постанови:

«Дальший розвиток продуктивних сил країни настійно вимагає залучення нових джерел сировини, палива, електроенергії і, насамперед мобілізації величезних природніх ресурсів східніх районів країни. Протягом найближчих 10–15 років у східніх районах мають бути створені найбільша база країни для видобування вугілля і виробництва електроенергії, третя потужна металурґійна база з виробництвом 15–20 мільйонів тонн чавуну на рік, а також нові машинобудівні центри».

В цій резолюції говориться тільки про господарські цілі форсування індустріялізації на тих малозалюднених і позбавлених відповідної комунікаційної мережі просторах. Але ж загально відомо, що за такими плянами пересунення головної ваги індустрій-ного потенціялу СССР щораз глибше на схід стоять передусім мілітарні, а не мирні господарські мотиви. Та в цьому розгляді нас цікавить не так мілітарно-політичний, як інший момент, а саме: на який економічний фактор большевики в головній мірі спирають переведення цих своїх плянів? Відповідь на це питання знаходимо у звітній доповіді Хрущова, хоч він дає її в завиненій формі.

Він каже таке: «Як показує досвід, видобуток вугілля і виробництво електроенергії на Сході економічно ефективніші, ніж в європейській частині СССР. Досить, наприклад сказати, що затрати капіталовкладів на одну тонну приросту видобутку вугілля в п'ятій п'ятирічці у басейнах Східнього Сибіру були в два з половиною рази менші, а в Кузбасі[29] в півтора разів менші, ніж у Донбасі.[30]

В 1960 році намічається видобути в Кузбасі 80 мільйонів тонн вугілля. Ці 80 мільйонів тонн обійдуться державі на 2,4 мільярда карбованців дешевше, ніж така ж кількість вугілля, видобутого в Донбасі. Другий приклад такого ж порядку. На ріці Анґарі будується Братська гідроелектростанція… Вона вироблятиме 22 мільярди кіловат-годин електроенергії за рік, тобто стільки ж, скільки дві найбільші гідроелектростанції європейської частини СССР — Куйбишевська і Сталінградська. Тим часом будівництво Братської ГЕС обійдеться в два рази дешевше, ніж будівництво Куйбишевської і Сталінградської гідроелектростанцій, разом узятих, а собівартість електроенергії, яка вироблятиметься за рік на Братській ГЕС, буде на 200 мільйонів карбованців нижча, ніж на Куйбишевській і Сталінградській гідроелектро-станціях. Ось товариші, наскільки вигідно нам ширше освоювати енерґетичні ресурси Сходу!»

Далі Хрущов генералізує, що впродовж 10 років треба перетворити Сибір у найбільшу базу теж інших галузей індустрії.

Чому ж то будівництво великих індустріяльних споруд на Сибірі, при величезних коштах далекого й важкого транспорту, має обходитися так значно дешевше, ніж в індустріялізованій «європейській частині СССР»? Чому ж промислова продукція різних галузей на слабо загосподарених сибірських теренах має коштувати значно менше?

Хрущов не потребував відповідати на ці питання, бо ж усі учасники з'їзду КПСС знають дуже добре, в чому справа. Але це відоме теж усім іншим, хто поінформований про большевицьку систему невільничої праці. Вистачить порівняти розміщення совєтських концтаборів з територіяльним положенням згаданих нових будівництв і проектів індустріялізації Сибіру, щоб мати цілком однозначну відповідь. Це ж ставка на невільничу працю в'язнів і засланців, яка російській державі і комуністичному режимові обходиться так дуже дешево, принаймні до часу остаточного розрахунку і великої розплати, які ще прийдуть!

Але Хрущов і товариші тим часом цим не тривожуться, впевнені, що кості угроблених каторжан не піднімуться з-під гігантських ГЕС-ів (гідроелектричні станції — Д.Ч.) й інших їхніх будівництв. Так само московські царі не боялися костей запорожців, на яких збудовано Петроград. Але таки нащадки тих запорожців з волинського полку розпочали своїм виступом у тому ж Петрограді революцію, яка погребала царат.

З аргументації Хрущова видно цілком виразно, що в плянах індустріялізації Сибіру большевики враховують не тільки природні багатства цієї країни, але передусім невільничу працю, як головний діючий фактор у господарському освоєнні тих багатств найдешевшим і найдогіднішим для режиму способом. Під цим оглядом кремлівський режим Хрущова-Булґаніна послідовно послуговується цими самими методами, які знаменували епоху Сталіна. Знаючи, що такі саме пляни прийняв XX з'їзд КПСС за. фундамент нових «досягнень» соціялістичного будівництва, не можна сподіватися, що большевики добровільно відречуться від системи невільничої праці. Можна натомість згори сказати, що всякі большевицькі потягнення, які мають створювати враження ліквідації системи концтаборів, як ось вістка, подана французьким соціялістам, обраховані тільки на пропаґандивний ефект, без істотних змін. Большевики можуть робити багато шуму зі зміною зовнішніх форм, назв, з переґрупуванням, з показовим розпущенням деяких концтаборів і зі звільненням деякої частини ув'язнених. Але саму систему невільничої праці й масового знищування небажаних елементів, з одночасним використанням їх сил до останку, большевики будуть намагатися втримати, доки матимуть силу.

Другою відміною цієї самої системи використовування й знищування людей є т. зв. освоювання цілинних земель. В цьому Хрущов уже є не тільки наслідувачем, але має право до авторства. Ця нова метода в засаді спирається на той же принцип, що й концтаборна: людина — ніщо, вона має виконати працю й стати погноєм для переведення таких плянів соціялістичного будівництва, яких інакше не було б можливо, чи не оплачувалось би здійсняти. Форма організації цих «підприємств» значно різниться від концтаборів. Нищівні цілі й наслідки приховуються найстаранніше, а замість карного характеру, справі надається зовнішні признаки добровільности й геройського запалу.

Ця зміна зовнішнього оформлення зумовлена політичною рацією з уваги на середовище, проти якого направлені ці нищівні наміри. Коли в національній і клясовій боротьбі большевиків, якій служать концтабори, виразно говориться про нищення політичних і клясових ворогів, то цих штампів уже не хочеться стосувати до молоді, проти якої направлено «освоювання цілий». Бо ж по суті йде про систематичне виполювання серед молоді, зокрема молоді поневолених народів, найвартісніших елементів, які можуть стати поважною загрозою для большевизму. Але явно зарахувати цвіт молоді, виховуваної комунізмом, до ворогів большевизму означало б признати його невдачу. Тому Хрущов уважає, що краще згноїти таку молодь на цілинах з похвальними пеанами. Вже після XX з'їзду КПСС зайшли події, які виразно вказують на те, що в акції переселювання молоді йде не так про освоювання слабо залюднених просторів, як передусім про форму масового виривання її з середини поневолених націй і знищування її на чужих теренах. Бо які ж інакші цілі має переселення молоді стотисячами з південної України на далеку Північ і в тому ж числі з північної Прибалтики на Південь, до Казахстану?

Говорячи про економічний бік цілинної справи, Хрущов цинічно сказав, що такими методами, при невеликих затратах, большевикам оплачується вести зернове господарство в Казахстані, Сибірі й на Уралі, якщо з п'яти років на два урожайні і один середнього врожаю два будуть неврожайні. Так, большевикам оплачується відривати українську молодь від хлібородної української землі й розорювати нею пустелі й посушливі цілини, бо в них свій рахунок й економіка «соціялістична».

Щодо демократизації СССР XX з'їзд компартії не дав жодних підстав для поважних сподівань у цьому напрямі. Хрущов з притиском підкреслив курс дальшого скріплення панівної ролі партії в державі, в усіх ділянках життя. Це м'яка форма вислову про найтвердшу диктатуру партії й безоглядний совєтський тоталітаризм. Багато уваги присвячено поліпшенню внутрішньо-партійних відносин, але це має скріпити, а не пом'ягшити диктатуру й панування комуністів над народом. Так само скріплення партійної контролі над совєтськими органами безпеки ніяк не означає скорочення їх протинародніх, терористичних практик. Це тільки розправа між двома кліками й двома апаратами за першість, хто над ким мас старшувати. Коли тільки партійний апарат Хрущова переміг амбіції кіл Берії та взяв під свою контролю ввесь апарат КҐБ, тоді цей апарат став «бездоганний». Ось що каже Хрущов в цій справі: «В зв'язку з переглядом і скасуванням ряду справ у деяких товаришів стало проявлятися певне недовір'я до працівників органів державної безпеки. Це, звичайно, неправильно і дуже шкідливо. Ми знаємо, що кадри наших чекістів у величезній своїй більшості складаються з чесних, відданих нашій спільній справі працівників, і довіряємо цим кадрам».

Авжеж, Хрущов довіряє їм і на їх відданості справі большевиць-кого народоненависництва хоче і надалі спирати московсько-комуністичну тиранію. Не випадково він вживає найбільш ославлену і зненавиджену назву «чести» при висловленні їм признання і довір'я. В цей спосіб підкреслює своє признання для цілої чекістської системи, за ввесь час її існування почерез всі зміни назад, від ЧеКа до НКВД і КҐБ. Оце найістотніше «кредо» Хрущова і візитна карточка його режиму.

Може видаватися парадоксальним доказувати, що режим Хрущова-Булґаніна має в пляні продовжувати курс Сталіна в той час, коли він намагається викликати цілком протилежне враження. Але цей парадокс притаманний системі московського абсолютизму, як царської, так і большевицької відміни, що завжди старається прикривати свій протинародній і нелюдський характер.

Безперестанний, всебічний гніт тиранського режиму впродовж століть не зміг цілком зламати прагнень поневолених народів і закріпачених людей до національної, політичної і соціяльної свободи й незалежности до вільного розвитку духа й цілого життя, до справедливих відносин між людьми і народами. Через цю протистав-ність між природніми змаганнями націй і людей — з одного боку, та імперіялістичними цілями й тиранською системою російської тюрми народів — з другого, постійно існує незвичайно високе напруження. Як колись царське, так потім большевицьке самодержавство намагається опанувати й поконувати це внутрішнє тиснення передусім засобами всебічного масового терору, злиднів та невільничих відносин у суспільно-економічному житті, упривіле-йованням панівної верстви — опори режиму — колись дворянства, а тепер комуністів, коштом решти населення, виграванням імпе-ріялістичних настроїв російського народу, втримуванням і поширенням панування москалів над іншими народами, безоглядним переслідуванням і винищуванням всіх огнищ і сил національно-політичного, релігійного, культурного й соціяльного спротиву й змагання до волі. Одначе всі ці засоби не змогли і далі не можуть здавити природніх змагань нації і людини до волі. Ані царатові, ні большевизмові ніколи не вдалося ліквідувати внутрішнього напруження, остаточно знищити своїх противників. Тому обидві відміни московської імперіяльної системи є примушені час від часу робити частинні поступки або маневрувати сповидною поступливістю, щоб на деякий час зменшити внутрішнє напруження.

В цьому відношенні московське самодержавство має вже свої традиції і вироблені методи, якими послуговується теж большевизм пристосованим до нових обставин способом. До таких систематичних застосованих методів належить звалювання вини за злочин самої системи й цілого режиму на поодинокі експоновані особи, які стали невигідними й мають бути ліквідовані. Такою методою найширше послуговувався Сталін, але теж його наслідники не гордують нею, як це видно зі справи Берії й інших. Подібним цілям «скидування балясту», щоб ошукати загальну опінію, і зменшити внутрішній тиск на режим, служить висування все нових провідних гасел, ударних кампаній, сповидне створювання нової атмосфери й ситуації у зовнішній і внутрішній політиці.