Розділ «ХІІ»

Полковники й шляхта з задоволенням слухали коронного гетьмана, бо блиснула їм надія уникнути бойовища й одійти до міцних городів, де знов можна буде бенкетувати.

Потоцький тим часом обернувся до Галагана.

– Ти, я бачу, не простий козак, а досвідчений у справах Хмельницького. Так от я тобі що скажу: я подарую тобі життя, якщо ти по правді розкажеш, що думає Хмельцицький. Як він думає на нас бити?

– Та вже мені тепер до Хмельницького не вертатися. – відповів Галаган, – так я все розкажу... Поки ви тут стоїте, полковники козацькі Хвилон, тоб-то Джеджалій, та Перебийніс обходять ваші шанці зі сходу. Завтра вони вийдуть на Межіріччя, щоб перетяти вам шлях до Київа.

– Лукавий, проклятий хлоп! – скрикнув Потоцький, маючи на думці Хмельницького. Побачивши, що справа йде на добре, Галаган почав вигадувати далі:

– Оце Туган-Бей з татарами гарцює по-над окопами... То він навмисне вас дратує, щоб стояли ви й не рушилися звідсіля. А як днів зо два так простоїте, то Джеджалий з Перебийносом вдарять на вас із заду й тоді вже нікому не буде порятунку, бо Хмельницький обгорне вас з усіх боків. Він навіть похваляється: з Жовтих Вод, каже, утік один жовнір, а з під Корсуня не втече й жоден поляк!

– Не діжде того, проклятий пес! – скрикнув Потоцький. – Я не дитина, щоб дався йому до рук!

– Нам якнайшвидше треба рушати звідсіля, – сказав Корецький, – бо з усякою хвилиною ворог більше заходить нам за спину. Не слід гаяти навіть хвилини!

– Прошу пана, не хапатись! – гостро спинив Корецького Потоцький. – Ми підемо звідсіля, але не на очах ворога: Хмельницький не повинен знати, що ми хочемо рушатись з шанців. Прошу слухати мого наказу, панове! До вечора палити на ворога з гармат, а в вечері пан полковник Бігановський має улаштувати обоз до походу. За ніч вивезти гармати з шанців на битий шдях і як світ – обоз і гармати рушать шляхом на Богуслав, пан Корецький зі своїми хоругвами Має захищати обоз з півночі, гусари й улани – з півдня, жовніри спереду й заду. Всі чули мій наказ, панове?

– Чули наказ, що має всіх нас згубити! – гостро сказав Калиновський. – Ворогові тільки й треба, щоб ми покинули шанці!

– Пане польний гетьмане! – скрикнув Потоцький. – Ви підбурююте полковників до неслухняности! Я доведу про це на соймі!

Галаган, забувши своі пекельні муки й нестерпимий біль у спині, радів, що мети його досягнено. Лишалося ще тільки відвернути Потоцького від битого шляху, де польське військо все таки мало можливість оборонятися, й направити його йти манівцями понад Крутим Байраком.

– Ясновельможний гетьмане! – обізвався Галаган, – як підете ви битимшляхом, то буде лихо й не уникнути вам рук Хмельницького, а мені тепер його руки страшніші, ніж ваші; як тільки вийде ваше військо на битий шлях та на рівний степ так набіжить на вас вся орда татарська в п’ятьдесят тисяч коней і витолочить і змете все, мов вихор степовий. Бій на рівному степу – то татарам свято! Хмельницький того й чекає щоб ви пішли степом... На той випадок він і лишив усю орду тут, а козаків послав в обхід.

– А яку ж ти даєш раду?

– Єсть до Богуслава інший шлях – манівцями. Він увесь час іде лісом і татарам ні стріляти, ні нападати незручно, їхні стріли будуть плутатись поміж гилками, козаків же з Хмельницьким лишилось обмаль. Тим шляхом ми зовсім непомітно й безпечно дійдемо до Богуслава.

– Козак говорить до діла! – обізвався Корецький. – Коли татарів така сила, так ліпше нам іти лісом, ніж степом.

– Не вірю я цьому підглядачеві! – сказав Потоцькому Калиновський. – Защо він мусить бути нам приязним? Чи не за те, що пан гетьман спік йому спину так, що через днів два він і дуба дасть? Він ворог нам, а не порадник!

– Але він говорить до діла! – відповів Потоцький.

– Нехай він устромить руку у вогонь на доказ того, що говорить по-щирости!

– Потоцькому не шкода було чужої руки.