Розділ «ХІІ»

– Самих запорожців біля Хмельницького десять тисяч, реєстрових, що були з Барабашем, шість тисяч, драгунів ваших тисячи зо дві, а лугарів, поспільства та всякої голоти втікачів з України без ліку, бо вони що-дня, що-години прибувають до нього й з-за Дніпра й з сьогобічної України.

Потоцький і всі, що були навколо, зблідли на виду й жахливо поглядали один на одного.

– Ну, що? – з докором звернувся Потоцький до Калиновського. – Не правду я казав?

–Та ще ж і татари з Хмельницьким! І скрикнув тремтячим голосом Корецький.

– Татарів з Хмельницьким поки що тільки дві орди... – провадив Галаган свої вигадки далі. – Чув я, що в цей час їх не то сорок вісім, не то п’ятьдесят тисяч, а от трохи позаду йде сам кримський хан з великою ордою в двісті тисяч коней.

Всі польські полковники й воєводи з сумом похилили голови й мовчки дивились на Потоцького, той же й сам схибнувся духом і над силу ховався з тим.

– Це ж божевілля!.. перший за всіх скрикнув Корецький. – Де ж нам змагатися з такою силою?

– Це неможливо! Неможливо! – почали гукати всі полковники. – У Хмельницького тепер уже мало не сто тисяч війська. І на що було тут спинятися? Треба було зразу як найскоріше відходити до городів!

– Не вірьте цьому підглядачеві! – озвався Калиновський. – Він навмисне лякає нас. Не може бути у Хмельницького такої сили війська!

Тут полковники почали говорити всі разом, перебиваючи один одного:

– Що ж тут неймовірного? Україна – то стоголова гидра!..

– Як не вірити, коли козак під вогнем те говорить?

– Нас заберуть усіх у брань. Нас віддадуть татарам у неволю, як віддали всю шляхту з війська пана Стефана.

– Боже мій, Боже мій! – неначе в розпачі, говорив тим часом Галаган, радіючи в душі, що його вигадка зробила таке вражіння на поляків. – Тепер же я зрадив Хмельницького!.. Не віддавайте ж мене, ясновельможний гетьмане, йому, бо він скарає мене на смерть.

Нарешті Потоцький спинив суперечку панів і сказав:

– Я вірю, що військо Хмельницького велике, бо з невеликим військом не спромігся б він вигубити військо мого сина так, що врятувався тільки один жовнір. Я казав, що нам треба було відходити до городів. Це пан польний гетьман намовив мене стати тут. Йому й дякуйте, що ми прогаяли день. Коли б учора не спинялися – були б досі в Богуславі.

– Та про що тут і сперечатисуь? – скрикнув Корецький. – Гляньте он на куряву, що стоїть за горою з самого ранку: хіба не видно, що там підходить і купчиться страшенна сила війська?

– Тікають тільки легкодухі! – гостро сказав Калиновський. – Треба зразу, не Вагаючись, ударити всім військом на Хмельницького, поки він того не сподівається. Або погромим його, або покладем голови!

– Одно класти голови та класти голови! – гукнув Корецький. – Що в нас по сотні голів у кожного, що ми будемо так їх розкидати? Адже по одній всього!

– Вмерти я зумію, – поважно сказав Потоцький. – Так не в тому ж послуга батьківщині, щоб умерти. Не славу ми собі придбаємо, якщо погубимо військо, а ганьбу й прокльони батьківщини. Річ посполита до самої Варшави лишиться тоді беззаступна. Я повинен зберегти військо.