Розділ «ХІІ»

– Ось тобі, проклятий хлопе!

– Нетрудно зв’язаного бити... – промовив старий козак. – Ще легше, ніж лежачаго!.. Це саме по ляшському!

– Відрубати старому псові голову! – затупотівши ногами, гукнув Потоцький. – Та швидче, бо я зарубаю його своею рукою.

Цимбалюка првели в обоз. Там, з’явився з великою сокирою кат і, дивлячись на козака хижими очима, звелів Цимбалюкові покласти шию на обід колеса одного з возів. Старий козак перехрестився, поглянув в останнє на світ Божий і не вагаючись, поклав голову, щоб катові було зручніше її одрубати. Свою справу він тепер скінчив – гріх спокутував і помирав спокійно.

Через хвилину біля воза лежало тільки тіло козака без голови; голову ж кат настромив на довгу палю й поніс аж наперед окопів, щоб козаки бачили, як покарано їх товариша.

Порішивши з Цимбалюком, Потоцький знову взявся до Галагана.

– Ти, певно, товариш старого пса?

– Ні, я з козаків Хмельницького, а він ваш прихильник – лейстровик.

– Заліза сюди! – гукнув Потоцький. – Кажи, скільки в Хмельницького війська!

– Я ж уже сказав...

Потоцький махнув катові рукою:

– А ну розв’яжи йому язика!

Кат приклав до спини Микити розпечену, як жар, залізну штибу. Почулося шкварчання, й на спині козака схопилося синеньке полум’я, а в повітрі пішов дух печеного м’яса. Галаган прикусив собі язика, щоб боронь Боже, не почули вороги, як козак стогне, й стояв, мов прикипів до землі; тільки плечі його іноді здригалися, неначе від лоскоту.

– Розмалюй, розмалюй йому спину! – гукав Потоцький, роздратований терпінням козака. – Добре малюй, щоб пригадав скільки у Хмельницького війська!

Зважившй, що вже час почати свої вигадки, Галаган обізвався, щоб спинили ката, бо він має щось сказати.

– Ану, годі... – сказав Калиновський. – Час послухати.

– Розв’яжіть! – гукнув Потоцький.

Кат відійшов від Галагана, повішав залізо знову на жар і розв’язав катованому руки. Коли Микита поворушив руками й ті рухи відбилися на спеченій спині, з грудей козака, несподівано для нього самого, вибився важкий пригнічений стогін, хоч відзразу ж і задавив його в собі.

– Бачу, що як не скажу правди, – почав Галаган, – то спечете ви мене живого. Нема куди дітись, доводиться признаватись. У Хмельницькьго багато війська, та він з ним таїться, бо хоче оточити вас з усіх боків і боїться, щоб ви, налякавшись, не пішли звідсіля геть далі назад.

– Скільки ж... скільки саме війська, говори! – перебив Потоцький.