Розділ «ІХ»

Коли гетьмани верталися з оглядин шанців, поміж ними виникла суперечка: Потоцький був тієї думки, що Корсунъ та Стеблів треба зруйнувати, бо вони лишаються по-за шанцями й ними можуть скористатися вороги, а Калиновський доводив, що це буде не на користь полякам, бо тоді вони не матимуть звідки добувати собі харчі.

Гетьмани сперечалися довго й гостро про те, що зробити з Корсунем та Стеблівом, про те ж, що станеться з тими польськими підданцями, що живуть по тих містах, жоден з них і не подумав.

Суперечка гетьманів скінчилася на тому, що Потоцький привселюдно сказав:

– Не діло польного гетьмана керувати військом, а діло – виконувауи накази коронного гетьмана; я ж наказую, щоб з вечора полки виходили з міста на становисько за шанці: Корсунь же та Стеблів щоб цієї ночі було спалено. Замок Корсунський спалимо завтра ранком!

Таким чином долю Корсуня й Стебліва було вирішено. Калиновському нічого не лишалося, як виконати наказ Потоцького. Він так і вчинив, але, турбуючись про харчування війська, передаючи полковникам наказ коронного гетьмана, додав від себе подбати про те, щоб жовніри та драгуни, раніш, ніж запалювати хати та повітки, збірали всі харчі й всяку худобу та перетягали все за шанці.

Полковник Друцький, повернувшись увечері до замку, почав складати свое цобро, бо завтра доводилося вивозити все геть у поле, до військового становиська. Упоpaвшись з цим і повечерявши добре з венгерським вином та старим медом, він згадав про Прісю. Заходила остання ніч, що молодиця була тут, біля нього. 3автра ранком її доводилося або віддати катам, або випустити на волю, а й те й друге, як зважив Друцький, залежало від того, чи згодйться вона сьогодні бути нарешті до нього ласкавою, чи ні.

Маючи надію, що, потуживши за чоловіком шість день, молодиця вже звикла до думки, що вона вдова й сьогодня буде прихильніша, старий полковник сів, як звичайно любив сидіти після смачної вечері, на подушках, простягши ноги на стілець, і звелів привести до себе Прісю.

Страхаючись панського гніву, гайдук не наважувався сказати полковникові, що без нього молодиця собі заподіяла, і через скілька хвилин привів її у світлицю. Пріся була зап’ята мало не з очима чорною хусткою й спинилась оддалік од пана.

– Давно ми з тобою, молодице, не бачилися – сказав Друцький, – чи не надумала ти чогось нового?

– Надумала, пане полковнику! – відповіла Пріся й скинула геть з голови свою хустку.

Друцький, як опечений, схопив ся на ноги. Перед ним стояло якесь страховисько з покарбованим, опухлим і рясно вкритим червоними струпами обличчям. Ніщо в цій почварі не нагадувало красуні-козачки – тільки чорні, як ніч, її очі, з пекучим докором дивилися на нього з сумних руїн колишньої краси.

– Як це тобі сталося? – з жахом скрикнув полковцик.

– Це я навмисне зробила, пане, щоб уже вас до мене не вабило.

Друцький не мав сили дивитись на Прісю: її погляди били його, мов батоги катів. У душі його заворушилося сумління – молода жінка знищила свою вроду через нього, а що ж може бути дорожчого жінці за її вроду?

– Запнись! – сказав він і, хвилюючись, почав ходити по горниці. Йому стало соромно самого себе. Скілька хвилин обоє мовчали, нарешті він спинився й сказав:

– За твою вірність чоловікові, молодице, я дарую тобі життя й волю. Чоловік твій, певно, живий. А що ніби його четвертовано, я сказав тобі неправдиво.

Ці слова поляка знову перевернули змучену Прісіну душу. З одного боку надія на те, що Микита живий, освітила її промінням радости, а з другого страх стати йому на очі такою огидливою, розривав її душу надвоє, бідна жінка з одчаю впала авколішки.

– Пане, пане!.. Що ж ви зо мною зробили?! Буду ж я тепер нелюба моєму чоловікові! Коли б була знала, що він живий, була б краще я терпіла ваше катування до загину, а не зробила б собі каліцтва.

– Тепер і мені тебе шкода, молодице! – сказав Друцький. – Чи гадав же я, що знайду у хлопки таку думу й таку волю?