Розділ «ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ»

Запорожці з колишньої партії Гордієнка почали, було, нарікати на Малашевича, що не обстоює давніх меж Запорожжя, але року 1750 сталася подія, що подала запорожцям надію на краще й заспокоїла їх: указом цариці од 22 лютого було одновлено на Україні гетьманство, причому козацькій старшині було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом 19 жовтня 1750 року велено Війську Запорозькому бути під рукою гетьмана України, як то у минулі часи було, до року 1708».

Порушення запорозьких вольностей

Тільки скоро Військо знову було пригнічене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже ніякої влади і не тільки не обстоював запорозьких земель, а року 1751 навіть сам повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь од Синюхи та Висі на 20 верст, протягаючись од Бугу до Дніпра, разом з устям р. Омельника віддаються під залюднення втікачам з Сербії, що прийшли на Україну під проводом полковника Хорвата.

Та звістка, мов грім, ударила запорожців, і не вспіли ще вони од неї прочуняти, як року 1753 від запорозьких земель було одмежовано ще землі од устя р. Чорного Ташлику до устя річки Самоткані по Дніпру і розпочато будівлю кріпості святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград). Одмежовані од запорожців землі було прозвано Ново-Сербією. Та й на цьому ще не скінчилось лихо запорожців, і того ж таки року 1753 на східному краї Запорожжя теж була одмежована частина запорозьких земель по річках Торець, Бахмутка та Лугань і од Донця та до Савур-Могили і теж віддана втікачами з різних словянських земель під назвою Словяно-Сербії.

Нові поселенці скоро не тільки посіли вищезазначені запорозькі землі, а почали силою зганяти з тих земель запорожців, що хоч і у невеликій кількості, сиділи по тих своїх вольностях зимовниками й бордюгами.

Гардових козаків нові поселенці найбільше утиснули. Пікінерські солдати не пускали запорожців рибалити або однімали наловлену рибу. Біля церкви запорозької пікінери збудували свої кухні, коли ж священик почав сперечатись, то пікінерський капітан заборонив священику без свого наказу правити у церкві службу.

У Січі з приводу цих подій одбувались бурхливі ради, та тільки з того нічого не виходило, і після дорікання старшині та бійок поміж себе товариство заспокоювалося на тому, що пошле скаргу цариці й гетьманові і одібрані землі будуть повернені Військові; ті ж з товариства, хто не знав, куди подіти своє завзяття, йшли у гайдамаки і ватагами набігали на польські й татарські межі.

Серпня 19, року 1753 на Січі було одержано царський наказ про те, що надалі Військові забороняється переміняти військову старшину без відома російського уряду. Тим указом упень руйнувався запорозький звичай обирати старшину щороку наново, а разом з тим одмінялося й право обирати старшину вільними голосами всього товариства, за своїм бажанням, бо російський уряд міг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний.

Незважаючи на той наказ, 1 січня 1754 року на Січі одбулася рокова рада, на якій кошовим отаманом замість Ігнатовича було обрано Грицька Лантуха (Федорова). Довідавшись про те, що Лантух, не спитавшись російського уряду, взяв булаву кошового, а разом і владу над Запорожжям до своїх рук, гетьман Розумовський, що повинен був би обстоювати права Війська Запорозького, просив у цариці дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства і, щоб налякати й інших, завдати йому за неслухняність мордування, та вже сама цариця лишила пропозицію Розумовського без наслідків.

Скоро після свого обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги поляків і татар на напади гайдамаків, послав військового осавула Петра Калниша з полком запорожців вишукувати й винищувати гайдамацькі кубла. Калниш вистежив ватагу гайдамаків на розі біля річки Бугу, і хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць і навіть з гармат, обгородившись засіками, та запорожці добули їх і декого побили, а більшість порозганяли.

Проте цей погром гайдамаків був ні до чого, бо року 1755 вони так само чинили напади і на польські, і на татарські межі. Тоді Федорів надумав послати до гайдамаків старих дідів, щоб умовити їх покинути гайдамацьке життя. Діди порозшукували всі гайдамацькі кубла по Бугу й по Чуті, розказали їм, що лихими вчинками гайдамаків користуються російські вороги Війська Запорозького, щоб зовсім одібрати от Війська всі землі, а саме Військо скасувати. Гайдамаки разом з дідами плакали над лихою долею українського народу та приборканого Війська Запорозького і врешті, щоб не згубити останнього, пішли своєю волею за дідами на Січ, а у Січі кошовий отаман примусив їх присягнути на тому, що не будуть надалі гайдамачити, і без ніякої кари розпустив по січових куренях.

З цього випадку скористався ново-сербський генерал і наклепав на кошового й січову старшину, ніби вони покривають гайдамаків і поділяють з ними награбоване добро. Цей наклеп дійшов до самої цариці і за її наказом сталася нечувана, відколи існувало Військо Запорозьке, подія: кошового отамана Лантуха (перехрещеного російським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд і туди ж було Привезено й кількох запорожців, захоплених у Ново-Сербії на гайдамацтві.

Гайдамаків допитували, чи справді вони гайдамачили з відома Коша запорозького, а награбоване добро привозили на Січ і поділяли з військовою старшиною. Кати завдавали гайдамакам всяких мук, аби вони у тому признались, та тільки, коли гайдамаки, бувші запорожці, побачили, що разом з ними судять і батька кошового, то у розпачі попадали навколішки перед Лантухом і одноголосне ствердили, що гайдамачили проти волі січової старшини своєю сваволею.

Слідство над кошовим Лантухом тяглося цілий рік, і врешті його з пошаною пустили на Січ. Це порушення стародавніх прав Війська Запорозького, що тільки за військовою радою визнавало право судити кошового отамана, засмутило Військо і вкинуло у душу старих січовиків тяжкі передчування.

Найбільше Військо Запорозьке побоювалося за свої вольності, і ще до початку слідства про участь запорожців у гайдамацтві військова рада на початку року 1755 послала до Петербурга і до гетьмана Розумовського депутатів – колишнього кошового отамана Данила Гладкого, військового старшину Петра Калниша (перехрещеного у Петербурзі на Калнишевського) та писаря Івана Чугуївця, наказавши їм домагатись, щоб Військові Запорозькому була видана царська грамота на володіння військовими землями.

Депутатів продержали у Петербурзі цілий рік і, посилаючись на те, що по московських архівах не знайдено універсалу Богдана Хмельницького, рішили, що раніше, ніж розв'язувати питання про запорозькі землі, треба останні списати й перевірити по картах.

Поки та січова депутація оббивала пороги по столичних канцеляріях, генерал Ново-Сербії Хорват там же у сенаті клопотався про те, щоб Ново-Сербським полкам віддали всі запорозькі землі од північної межі униз Дніпром до острова Хортиці. Гетьман Розумовський, згоджуючись без суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повідомив про те Кіш, але на Січі лист гетьмана збив таку бучу, що кошовий Федорів 20 серпня 1756 року одповів Розумовському, що коли б од Війська Запорозького одібрали зазначені землі, то воно не мало б рації служити «Всеросійському престолу».

Такою одповіддю Грицько Федорів натякав на те, що у розпачі Військо Запорозьке змушене буде знову передатись під турецьку зверхність, і той лист зробив такий вплив у столиці, що Хорвату було одмовлено у його домаганнях.

Межування запорозьких земель

Року 1757 до кріпості св. Єлизавети почали збиратися уповноважені на списування земель і меж Запорожжя: од гетьмана Розумовського, од Коша і од Ново-Сербських та Слобідських полків; та тільки межування не одбулося, бо російський уряд не прислав інженерів та землемірів, а тим часом поселенці, мов сарана, щодня набігали на запорозькі землі з України й Молдави і, дістаючи листи на володіння землями по річках та байраках Запорожжя, виганяли старих запорожців з їхніх зимовників, одбирали пасіки та худобу і осідали, хто де хотів, між Бугом та Дніпром цілими слободами.