Розділ «ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ (РОКИ 1735-1775). НОВА СІЧ»

2) Щоб землі, одмежовані Донському Війську та під Ново-Сербію, Слов'яно-Сербію і Ново-Слобідські полки, були повернені Війську Запорозькому.

3) Щоб кріпості й редути: Старо-Самарський, Ново-Січовий, Камянський, Біркутський, Микитин, Кодацький та Єлисаветин були поруйновані, а землі повернені запорожцям.

4) Щоб Військо Запорозьке підлягало не малоросійській колегії, а колегії закордонних справ.

5) Щоб було забрано з запорозьких земель всі команди й виділи військ російських та пікінерських.

Всі ті заходи запорожців пішли нанівець і, як каже д. Скальковський у своїй історії Нової Січі, про запорожців тільки згадується у царській грамоті од 19 грудня року 1768, де сказано: «Щодо суперечок за землю нашого вірного Війська Запорозького з мешканцями Катерининської провінції, то повеліли ми нашому Київському губернаторові Воєйкову відкласти розгляд того до спокійніших часів».

Останній рух українського люду до волі

Тим часом на Правобережній Україні набув сили новий вибух народного незадоволення. Починалася остання дія трагедії українського життя. До поневолення селянського люду з початку 1760 років на Київщині прилучилося ще й поневолення віри. Поляки добиралися вже до останніх закутків, де ще зберігалася православна віра. Уніатські митрополити укоренились тут, у Радомишлі, завели там свою консисторію і почали поширювати унію до самого Дніпра. Російський уряд не звертав на те ніякої уваги, і знищення православної віри пішло дуже хутко. В оборону її повстав тоді ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський. Він прилучив до своєї діяльності всі околишні монастирі, а саме: Жаботинський, Мошногорський, Медведівський, Лебединський та інші, й почав умовляти міські і селянські громади, щоб не приймали уніатських попів і давали притулок всім оборонцям православної віри.

Коли Мельхіседек зібрався їхати шукати заступництва у цій справі у митрополита за Дніпром, то поляки зробили на дорозі засідку, щоб його захопити до своїх рук; тільки про це довідався колишній запорожець, а на той час сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Любомирських, Харко і, одборонивши з козаками ігумена, проводив його за Дніпр. Розлютований з цього польський регіментар Воронич зрадливо закликав Харка у Паволоч і там звелів звести його з світу без ніякого суду. Про цю подію народ український склав і зберіг чимало пісень, хоч розповідають вони про смерть Харка не однаково.

Ой, як став сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати,

Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати.

Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,

У панські палаци до матці хрещеної у гостину зазивати.

Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися,

А потім став сотник, а сотничок Харко да і став забуватися.

На панські перини став він похилятися.

Ой, тепер же ви, ляшки, ой, тепер ви, пани, ой, тепер ви позволяйте,

Ой, лежить же п'яний Харко да тепер його збавляйте,

Тепер маєте час, маєте годину, тепер його оступайте.

Ой, і заржав коник вороненький, стоячи на стайні,

А скололи Харка, скололи сотника в голубім жупані.