Розділ «ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ (РОКИ 1649-1680). БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ»

Скоро сотники, полковники прибували,

Юруся Хмельниченка гетьманом поставляли.

«Дай же, Боже! – козаки промовляли, —

За гетьмана молодого

Жити, як за старого,

Хліба-солі його вживати,

Города турецькі плюндрувати,

Слави лицарства козацькому війську доставати!»

Після смерті Хмельницького Україна лишилася у непевному становищі, Юридично вона за Переяславською умовою стала автономною частиною російської держави, фактично ж та держава мала силу оборонити од ворогів тільки близьку до себе Лівобережну Україну, далеку ж од своїх меж Правобережну Україну лишала без оборони. Наслідком такого становища було те, що полковники Західної України, не маючи змоги оборонитися од поляків та татар власними силами, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть російські історики, «шатанієм» між Москвою, Польщею і Туреччиною, а тяжким наслідком незміцнілості України і кволості тодішнього Російського царства.

Обрання гетьманом Виговського і ворожнеча до нього запорожців

Скоро після смерті Богдана Хмельницького полковники українських козацьких полків та інша козацька старшина, зміркувавши, що «до булави треба голови» (у Юрася ж Хмельниченка доброї голови не було), скликали у Чигирині 26 серпня 1657 року раду з представників од усіх полків і обрали гетьманом бувшого військового писаря Івана Виговського, що, як і вся старшина, мав непохитну думку не тільки обстоювати, а навіть поширювати автономію України, доводячи її до повної незалежності од сусідів.

На Запорожжі обрання гетьмана не в Січі, як завжди раніше бувало на Україні, і навіть без участі Війська Запорозького дуже не подобалося, і кошовий отаман Гомон листом до Виговського од Війська Запорозького опротестував такий порядок обрання гетьмана, хоч і додав, що заради спокою рідного краю Запорозьке Військо не буде домагатися скасування обрання його гетьманом. Не подобалося таке обрання й простому козацтву, якого, як і запорожців, не було покликано на раду.

У ті часи на Україні починалася ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до своєї старшини. Та ворожнеча поставала з того, що старшина забирала собі у власність грунти, річки, млини й таке інше, намагаючись разом з тим підгорнути під себе селянство так само, як робили десять літ до того польські пани. Через те Виговський, що був обраний гетьманом самою старшиною, став зразу немилий всьому простому українському людові.

Над осінь року 1657 на Україну прийшло російське військо і розташувалося у Києві та по різних городах Лівобережної України. Це дуже не подобалося Виговському і всій козацькій старшині, тим більше, що ніхто під той час на Україну не нападав. Такий вчинок був порушенням з боку Московського царства Переяславської умови, за якою Московська залога мусила бути тільки в Києві. Маючи надію згодою з Польщею забезпечити Україні ширшу автономію, Виговський розпочав з цього приводу зносини з польським урядом. Але проти таких заходів гетьмана повстало Запорозьке Військо, бо, пам'ятаючи великі польські кривди й зради, воно не хотіло й чути ні про які з Польщею умови. До запорожців прилучився й полтавський полковник Пушкар і, пославши на Виговського донос царю, сам із своїм полком та одним полком запорожців вийшов за межі свого полку, щоб напасти на Виговського.

Щоб зміцнити своє становище, Виговський на початку лютого 1658 року, в присутності царського посланця, скликав у Переяславі раду вже з участю всіх козаків і черні, опріч Полтавського полку й запорожців, що вже ставилися до нього зовсім вороже. На тій раді він знову-таки був обраний гетьманом, та тільки після обрання, щоб дістати царське затвердження, він змушений був згодитися на те, аби лишити у деяких українських городах російських воєвод. Зараз же після того незадоволений обмеженням гетьманських прав Виговський прискорив свою змову з Польщею, а сам пішов з військом на Пушкаря. Бої між козаками Виговського й Пушкаря тяглися з 18 травня аж до 7 червня. Побивали то ті, то другі, але врешті запорожці з своїм полковником Барабашем покинули Пушкаря, і той був побитий і навіть сам загинув в бойовищі.

Скоро після того, 6 вересня 1658 року, у Гадячі були підписані умови згоди Виговського з Польщею, за якою з воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського складалося Велике князівство Руське із своїм військом, судом та православною вірою; керувати ж тим князівством мав обраний всіма станами української людності гетьман.

Запорожці, хоч і дістали од Виговського повідомлення про ту умову, та не хотіли пристати до спілки з поляками, бо вже зневірилися у їхніх обіцянках.

Іван Сірко

У той час великий вплив на запорожців мав полковник Війська Запорозького Іван Сірко. Родом він був з села Мерефи Слобідської України і хоч не мав ніякої освіти, та зате уславився поміж товариством надзвичайним войовничим хистом, певним лицарством і завзятим обстоюванням козацької волі та стародавніх запорозьких звичаїв.

Прямуючи стежкою Богдана Хмельницького, Сірко завжди обстоював протекторат над Україною російського царя, але за умови забезпечення повного самоврядування України, і в ті часи, коли російський уряд порушував Переяславську умову з Богданом Хмельницьким, він завжди виступав з одвертими протестами проти таких заходів, і ті протести доходили навіть до оружної боротьби. Запеклий ворог бусурманів, Сірко все своє життя воював з ними і ставав ворогом всіх тих українських гетьманів, котрі шукали спілки з татарами або турками. Разом з тим він вороже ставився й до Польщі, пам'ятаючи нечувані вчинки Потоцького й Чарнецького.