Розділ «ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ (РОКИ 1590-1648). БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ»

Ворожі війська зблизились недалеко Корсуня й отаборилися. Запорожці сподівалися нападу поляків, та Конецпольський надумав інше: він улестив старшину реєстрових козаків обіцянками та сипнув ще й грішми й умовив їх взяти Сулиму зрадою, запевнивши своїм рицарським словом, що й волос не спаде з його голови. Реєстровці побоялися, щоб за неслухняність їх знову не позбавили прав, і, прикинувшись спільниками запорожців, пішли у їхній табір; уночі ж після того, як Сулима почастував їх вечерею, як своїх приятелів, старші реєстрові козаки Ілляш Караїмович, Барабаш та інші захопили Сулиму, побратима його Павлюка і ще декого з запорозької старшини і потайно одвезли їх до Конецпольського.

Запорожці тільки на другий день довідалися про зраду реєстрових козаків і хотіли битися з ними на смерть, та довідавшись, що Сулима вже далеко і зрятувати його неможливо, вгамувалися і пішли на Запорожжя.

Поляки довго держали Сулиму у варшавській в'язниці. За нього були заступниками його лицарська слава і портрет – подарунок римського папи, та тільки й те його не зрятувало, бо смерті Сулими вимагали з одного боку польські пани, власники поруйнованих маєтків, з другого – турецький султан, помщаючись за похід Сулими на Азов. Врешті Сулимі було стято голову, а тіло його було розрубано начетверо і порозвішувано по вулицях та майданах Варшави на поталу птиці.

Павлюк (Павло Бут)

Видавши старого Сулиму, красу козацького лицарства, реєстрові козаки просили собі у короля за те всяких пільг, та замість того дістали тільки новий наказ не ходити на море. З того між реєстровим козацтвом почалося розраїння.

Конецпольський, віддавши Сулиму на смерть, не додержав слова і тим образив козаків: зректися ж морських походів козакам було неможливо, бо тоді їм не було б з чого жити.

Значна частина козаків під проводом Павлюка, котрого, за проханням канцлера Замойського, було випущено з варшавської тюрми на волю, дорікала й ганила ту старшину реєстрових козаків, що видала Сулиму, не хотіла тій старшині коритись і одверто звала Ілляша та Барабаша зрадниками.

На Україні складалося на нове повстання, та на якийсь час воно одклалося через татарські справи. Кримський хан Інаєт-Гірей, піднявши у той час повстання проти турків, прислав на Січ просити помочі запорожців, і козацтво зараз же забуло про польські справи, та обравши гетьманом Павлюка, посунуло за Перекоп. Цей похід протягся через весь 1636 рік і на рік відтягнув повстання на Україні; повернувшись же з Криму на Січ, Павлюк знову вернувся до своєї думки помститися за смерть Сулими і покарати старшину реєстрових козаків. Почав він з того, що, взявши невелику ватагу запорожців, несподівано набіг на Черкаси і, захопивши там військову армату, перевіз її на Січ. Приголомшені цією подією, польські прибічники з реєстрової старшини обвинуватили легального козацького гетьмана (старшого) Томиленка у недогляді і скинули його з гетьманства, а обрали польського прихильника Саву Кононовича.

У одповідь на ці заходи польських прихильників Павлюк рушив з Січі з Військом Запорозьким на Крилов, а уперед вислав полковників Скидана та Биховця з наказом захопити до своїх рук всіх польських ставлеників. У Переяславі запорожці справді захопили Саву Кононовича і військового писаря Онушкевича, інша ж старшина – Ілляш та Барабаш – одбились од запорожців і втекли до коронного гетьмана. У Крилові запорозька рада засудила Кононовича та Онушкевича за те, що дбали не про Україну, а про Польщу, до смертної кари, і їх було розстріляно, а Павлюка одночасно було проголошено гетьманом України.

Павлюк не скористався тим великим враженням, яке зробила на реєстрових козаків розправа запорожців з польськими прихильниками, і, замість того щоб зразу піднімати повстання, повернувся на Січ і звідтіля почав перемовлятись з ханом та з донськими козаками, щоб подали йому допомогу, піднімати ж повстання він доручив на Правобережній Україні Скидану, а на Лівобережній – Кизимі. Ті полковники, хоч і підняли чимало людей до повстання і розгромили шляхетські маєтки, але на рішучі виступи проти польського війська не зважилися, і поки Павлюк був на Запорожжі, в Україну вступив польний гетьман Потоцький з чималим військом і почав те повстання гамувати; реєстрові ж козаки, що після кари на Кононовича приєдналися було у великому числі до Скидана, побачивши, що поляки беруть гору, а Павлюка на Україні зовсім немає, почали знову переходити на бік поляків.

Справа Павлюкового повстання складалася погано, бо хан тільки дурив його своєю поміччю, донці ж на той час воювали з турками біля Азова й не мали змоги скоро поспіти на поміч. Та ще на гіршу біду, 4000 запорожців, що пішли з весни допомагати донцям, до зими не повернулися з походу.

Тільки на початку грудня року 1637 Павлюк вибрався з Січі з арматою і прибув до Черкас. Там він згуртував біля себе повстанців Правобережної України, з Лівобережної ж людей не діждав, бо Дніпром йшла крига і перевозу через Дніпр не було. Потоцький тим часом уже наступав на Черкаси і Павлюкові довелося виступити з міста йому назустріч.

Обидва війська зблизилися між Мошнами та річкою Россю біля невеликого села Кумейки. Потоцький не хотів штурмувати козацького табору, а заманював козаків на свій. Грудня шостого Павлюк таки й почав наступати на польський табір: козаки йшли, маючи спереду й з боків війська по шість рядів возів, попереду війська везли шість гармат, а збоку і ззаду по дві. Війська у Павлюка зібралося 23 000, та тільки з того війська певних козаків було не більше 6000, бо чотири тисячі запорожців гак і не повернулися з Дону, останні ж 17 000 його війська всі складалися з повстанців і не мали майже ніякої зброї, а йшли з косами, вилами та кийками. Ті повстанці сунули на поляків з вигуками й лайкою, галасуючи на все поле.

Потоцький умисне поставив свій табір так, що запорожцям, наближаючись до нього, довелося обминати велике багнище, що навіть до того не замерзло, і для цього Павлюкові довелося повернути все військо убік. При цьому трудному марші козацький табір з возів розірвався: а щоб ще погіршити становище козаків, поляки запалили Кумейки, і дим од пожежі слався саме на козацьке військо, так що люди не бачили, куди йдуть. З усього того Потоцький вміло скористувався. Його кіннота вдарила козацькому військові в бік, вдерлася у розірваний табір і зчинила у ньому велике замішання. За кіннотою пішла й піхота, і як Павлюк не намагався зміцнити розірваний бік табору, коли не возами, то хоч кращим військом – запорожцями, та вже не зміг того зробити…

Стиснуті поляками повстанці хоч і не тікали, та, не маючи відповідної зброї, гинули сотнями й тисячами.

Кілька годин тяглася страшенна різанина, надвечір же Павлюк, побачивши, що справа гине, зібрав до себе гармати, щоб не дісталися ворогам, і хутко пішов з частиною війська назад на Черкаси, керування ж рештою війська передав старшому полковнику Гуні, Гуня за ніч упорядкував військо і, лишивши всіх поранених у Мошнах, у порядку почав одходити слідом за гетьманом.

Як вважають історики, під Кумейками полягло 6000 козаків, а з них більшість селян-повстанців, та ще у Мошнах поляки знайшли силу поранених і всіх їх добили.

Коли козацьке військо одходило через Черкаси, до нього, страхаючись помсти поляків, прилучились всі мешканці з жінками та дітьми, і через те, коли Павлюк, одійшовши до Боровиці, заклав там новий табір, то у тому таборі було повно жіноцтва, дітей і всякого неозброєного люду, як колись у Лободи та Наливайка на Солониці.

Грудня 20 польське військо наблизилося до Боровиці і розпочало громити козацький табір з гармат, а Потоцький разом з тим, через відомого українського шляхтича – комісара Кисіля, почав умовляти козаків, щоб видали Павлюка, упевняючи, що на тому все й забудеться.

Козаки скликали раду. Становище Павлюкового війська було безнадійне. Комонних запорозьких полків Скидана, Биховця та Остряниці у таборі не було, бо вони одійшли вже аж до Чигирина, так що невелике й без того Військо Запорозьке зменшилося ще дужче. Повстанці після втрат, що сталися під Кумейками, стеряли надію на перемогу і думали тільки про те, як би хоч життя зрятувати; присутність же у таборі жіноцтва та дітей робили змагання зовсім неможливим. Розуміючи все те, Павлюк вклонився військовій раді, просив простити його за те, що своїм невдалим керуванням призвів стільки козаків до загибелі, і дозволити йому йти до Потоцького і віддатись на кару, щоб тим зрятувати товариство і неозброєний люд.