Розділ «ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ (РОКИ 1590-1648). БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ»

Про цей занепад Війська Запорозького збереглася навіть народна пісня:

Питається Дніпро тихого Дунаю:

«Тихий Дунаю! Чом я своїх козаків на тобі не видаю?

Чи твоє дунайське гирло моїх козаків пожерло,

Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?»

Промовить Тихий дунай до Дніпра-Славути:

«Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю, гадаю,

Чом твоїх козаків у себе не видаю.

Уже чверть года – три місяці вибиває,

Як твоїх козаків у мене немає…

Ні моє дунайське гирло твоїх козаків не пожерло,

Ні моя дунайська вода твоїх козаків не забрала,

Їх турки не постріляли, не порубали,

До Царя-города в полон не забрали…

Всі мої квіти луговії низовії пониділи,

Що твоїх козаків у себе не виділи».

У такому становищі минуло десять років. Польща ні з ким не воювала, козаки були їй непотрібні, і вона все дужче утискувала реєстрових козаків. Польська старшина, поставлена над козаками, повернула реєстровців майже у своїх гайдуків; українське ж селянство за той час було зрештою обернуто у кріпацтво. Жага помсти за всі ці кривди пекла козацькі серця, селянство ж хоч, здавалося, і покірливо стогнало під польським ярмом, та тим часом гострило ножі і на панів і на орендарів їхніх маєтків – поляків та євреїв.

Треба сказати, що незвикле до праці польське панство не хотіло хазяйнувати по своїх маєтках, а повіддавало їх орендарям, і ті орендарі, прибравши до своїх рук землі, річки, озера, корчми, перевози, греблі і навіть, як кажуть народні думи, церкви, оббирали селян до останнього і були фактичними власниками й самих селян, що було нашим людям найбільшою образою, як то можна побачити з народної думи:

Як од Кумівщини да до Хмельниччини

У землі королівській да добра не було: