Розділ «ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ (РОКИ 1483-1589). ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ І БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ ТА ТУРКАМИ»

Коли Військо Запорозьке виступало у похід суходолом, то поділялося воно не на курені, а на полки так, що полк складався з козаків трьох і чотирьох куренів або з охочих козаків від усіх 38 куренів. На ворогів запорожці наступали хутко, у бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше страчувати товариства, не били всією силою прямо на ворожий табір, а завжди заходили його з боків, навіть забігали ззаду. Билися вони завзято, забуваючи про своє життя, у бранці не давалися і ран своїх не помічали, аж поки падали непритомні. Їм не було для кого й для чого берегти своє життя, бо не мали ні жінок, ні дітей, ні господарства. Зате й ворогам не було од них милосердя – рубали й кололи ворогів, поки у руках ставало сили. У бранці ворогів не брали, хіба що вже обридало лити кров; коли ж вороги починали тікати, то запорожці гнали їх, аж поки було всіх повистинають або подавлять кіньми.

За запорозькими звичаями смерть на ліжку вважалась ганебною, навіть карою Божою за гріхи, і через те у бойовищі запорожець не ховався од смерті, а йшов їй назустріч.

Здибавшись з ворогом дуже великої сили, запорожці ставали до оборони. Щоб не допустити до себе ворожу кінноту, вони обгороджували табір возами і з-за тих возів палили на ворогів з мушкетів, одбиваючись так по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці ставали за возами у кілька рядів (лав), і поки передня лава палила, задні лави набивали рушниці та передавали переднім, так що кулі летіли дуже рясно. Для того ж, щоб вороги не порозкочували возів, запорожці прив'язували віз до воза ланцюгами.

У таких таборах запорожці одбивалися від удесятеро більшої татарської сили, а коли ті, стративши даремно чимало людей, знімали облогу і відходили геть, запорожці зараз же сідали на коней і, догнавши татар, кидалися на них ззаду.

Великі бої запорожці ніколи не починали відразу. Щоб обдивитись краще на ворожий стан та навести ворогів на свій табір, вони насамперед висилали охочих товаришів на герць і ті, наблизившись до ворогів, викликали ворожих богатирів битись один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати та ганьбити ворогів, що, здається, й мертвий встав би, щоб обстоювати свою честь. Роздратовані герцями вороги здебільшого кидалися на козацький табір, а тут їх вітали такою «залізною квасолею» (тобто кулями), що все поле навкруг козацького табору вкривалося ворожим трупом.

Походи на море давали запорожцям ще більше небезпеки, ніж походи степові. Щоб вийти у море, треба було перш за все якось обдурити турків, що стерегли запорожців на Дніпрі нижче Січі. Я вже казав, що на острові Тавані з давніх-давен стояла турецька кріпость Аслам-город. З неї турки бачили добре і ліву, вузьку, протоку Дніпра і праву – широку, і коли треба було, палили й на ту й на іншу протоку з гармат. Пізніше, вважаючи на те, що ширшою протокою

Дніпра запорожці все-таки вміли проходити у море, турки збудували на правому березі Дніпра проти Аслам-города ще й другу кріпость – Кизикермень, так що запорожцям з того часу доводилося проходити вже повз» дві кріпості. Коли й це не помогло, то турки надумали протягти од Аслам-города ланцюги через увесь Дніпр до Кизикерменю на те, щоб, як запорожці плистимуть чайками, та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, почувши брязкіт, будуть палити по чайках з гармат.

Щоб і при тій нагоді обдурити турків, запорожці підпливали до тих городів у темну ніч і, зрубавши з десяток верб, вязали з них торок та й пускали його за водою. Торок бряжчав ланцюгами, а іноді й розривав їх; турки палили по торокові з гармат, а запорожці, підождавши, поки туркам обридне палити, непомітно й нечутно пропливали повз кріпості до лиману.

Ще трудніше було запорожцям підніматись повз ті городи вгору Дніпром, вертаючись з походу. Не один раз доводилося їм обминати ці городи суходолом, несучи чайки на плечах, а часом потопляти їх нижче городів у примітних тільки запорожцям місцях і вертатись на Січ пішки, розгубивши здобич.

Щоб спекатися перепони на Дніпрі, всі більш жваві запорозькі гетьмани починали своє гетьманування з того, що йшли походом на дніпровські турецькі городи, що, як кажуть, болячкою сиділи запорожцям у печінках; поки ж турки поновляли поруйновані кріпості, запорожцям років 5-6 можна було безпечно виходить у море.

Де лиман сходиться з морем, запорожцям була друга перепона до походу на море – це Очаків. Тільки там морська протока має завширшки 10 верст, і запорожцям легше було обминати кріпость, а інколи проскакувати й повз турецькі галери.

У безкрайому морі запорожці завжди забачали турецькі великі кораблі й галери з високими щоглами й вітрилами далеко раніше, ніж турки розпізнавали низенькі запорозькі чайки, і через те запорожці завжди мали змогу або обминути турецькі кораблі стороною, або напасти на них несподівано. Задумавши напасти на галери, запорожці весь день стежили за ними так, щоб бачити самі тільки вітрила і щоб себе не виявити; надвечір же вони наближали свої чайки до галер з заходу, щоб проти сонця туркам неможливо було їх розгледіти, і тільки вже поночі наближалися до самих галер, обступали їх своїми чайками з усіх боків, зачіпалися гаками за чердаки галер, і поки частина запорожців палила у турків з рушниць, інші лізли на галеру по линвах та по веслах, рубали турків, розбивали кайдани невольникам, що були біля гребок, переносили з галер на чайки гроші і добро, а галери або палили, або потопляли у морі, прорубуючи їм днища.

Зате коли на морі вставала хуртовина – біда була запорожцям; великі хвилі розкидали їхні чайки в усі боки, як тріски, і хоч не могли їх потопити, то заливали водою, перекидалися через них і змивали з чайок людей, Іноді хуртовина заносила запорозькі чайки до турецьких берегів і розбивала там об скелі. Небагато тоді запорожців рятувалося, та й ті попадали до турків у неволю. Не один раз траплялося, що з морського походу поверталася лише половина козаків, а бувало й так, що не було кому навіть звістку з моря подати про те, що все славне товариство, скільки його пішло з Січі, загинуло у морі. Ну зате коли похід був щасливий, то козаки привозили з моря величезну здобич грішми, золотом, сріблом, шовками, одежею й зброєю.

Побратимство

Запорожців не лякала небезпека й морських походів, бо головною метою їх все ж таки було визволення з неволі своїх ближніх, у всякого ж з запорожців був десь за морем у неволі або брат, або батько, сестра або мила-наречена, або щирий товариш-побратим, і всякий добрий козак-запорожець охоче йшов на небезпеку і навіть оддавав своє життя за волю свого ближнього, не кажучи вже про родичів та побратимів.

Побратимство було у запорожців дуже розвинене й у великій пошані. Народні оповідання дають нам багато випадків, коли запорожець, одшукавши свого побратима у неволі і не маючи коштів, щоб його викупити, віддавався сам у неволю з умовою, щоб турок випустив його побратима на волю. Всякий турок охоче на це згоджувався, бо йому було корисніше мати свіжого, здорового невольника замість знесиленого невольницьким життям та працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши декілька років на волі, знову вертався в неволю, щоб визволити свого побратима, що раніше віддався за нього.

На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, а далі у їх було все спільне: вони дарували один одному коней, зброю й інші речі. У походах побратими один без одного не з'їдять, було, шматка хліба, у боях же побратими завжди билися поруч і не раз один одного рятували од смерті або захищали своїм тілом.

Побратимство надавало запорожцям великої сили. Воно було одною з таємних причин їхньої непереможності і того, що взяти у бранці запорожця ворогові щастило дуже рідко. Коли траплялося, що одного з побратимів хтось кривдив або ображав, то другий побратим зараз же за нього заступався, коли ж побратима було зрадливо вбито, то той побратим, хто лишився живий, був за нього месником.

Січове життя

Повернувшись з походу, запорожці, як я уже згадував, поділяли здобич; одібравши ж всяк свою частину, починали гуляти. Всякий козак неначе поспішався прогуляти все те, що йому припало; неначе умисне виставляв всім на очі своє нехтування грішми і всяким добром. Ще з середини XVI віку поза січовими окопами були шинки, по яких євреї добре торгували горілкою, а крамарі не тільки продавали козакам все, що їм було потрібне для простого козацького життя, а ще й скуповували од них добуту на війні здобич. У перші дні після походу на січовому базарі не вгаваючи грали музики, горілка виставлялася повними кухвами, і запорожці вибивали гопака так, що курява вставала вище куренів. Гульня протягалася кілька днів з ранку до пізньої ночі, поки стомлені козаки не падали на землю й засипали, де хто впав.