Розділ «ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ (РОКИ 1483-1589). ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ І БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ ТА ТУРКАМИ»

Опріч куренів, у Січі робилися ще такі будівлі: 1) церква во ім'я св. Покрови; 2) паланка – будинок, де переховувалися військові клейноди, містилася канцелярія і чинився суд та розправа; 3) пушкарня – неглибокий, але просторий льох, у якому переховувалися гармати, ручна зброя, кінська збруя, зілля (порох), кулі, сірка, селітра й інше військове майно; 4) скарбниця – такий саме льох для переховування борошна, пшона, сала, риби й іншого харчового припасу. Там же у невеликих барильцях переховувалися й військові гроші.

Народні перекази і дослідження істориків сходяться на тому, що перша церква з'явилася на Січі тоді, коли вона містилася на напівзмитому острові Городищі, проти теперішньої слободи Капулівки Катеринославського повіту, нижче устя річки Чортомлику. Та Січ була збудована біля року 1575, за часів гетьмана Богданка та короля польського Стефана Баторія. Пізніше вона була прозвана Базавлуцькою, через те, певно, що острів, на якому вона містилася, належав до островів Лугу-Базавлуку. Безумовно, що церкви були й у всіх пізніших січах: Хортицькій, Томаківській, Микитинській, Алешківській та Покровській, хоч часом містилися у дуже легкій будівлі, од якої до наших часів не лишилося ніяких ознак, як, наприклад, в Алешках, де церква мала стіни й стріху з очерету. Запорожці завжди були побожні і не жаліли на церкву грошей, як військових, так і своїх власних, так що у пізніших січах: Чортомлицькій, що містилася на березі проти Січі Базавлуцької, та у Новій Січі, над річкою Підпільною, церкви були навіть багаті.

Військові клейноди запорожців складалися з булави, бунчука, корогви, печаті й котлів, або литаврів.

Відкіля взялися у Запорозького Війська перші клейноди – невідомо, а тільки за часів Байди-Вишневецького Військо Запорозьке вже мало клейноди од польського короля і од царя Івана Грозного. Пізніше ж Війську Запорозькому дарували клейноди ще й німецький цісар, і кримський хан, і турецький султан.

Приймаючи клейноди од сусідніх державців, запорожці ніколи не вбачали у тому ознаки підданства тому, од кого приймали крейноди: навпаки, це вважалося ознакою признання незалежності Запорозького Війська, і не один раз траплялося, що, воюючи з поляками, запорожці йшли у бій з клейнодами, подарованими польським королем.

Невідомо з певністю, з яких саме часів з'явилася на Січі Запорозькій канцелярія, а тільки знаємо, що під час перебування у Базавлуцькій Січі посланця німецького цісаря Рудольфа II Еріха Лясоти року 1594, на Коші вже мався писар та канцелярія.

Понавколо січових будівель робилися окопи, а поверх земляних валів робилися ще засіки з дубів, а у пізніші часи – стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, набитих глиною. У окопах лишалося двоє воріт: головні з боку степу та бокові з базару. Біля воріт робилися здебільшого виплетені з лози та набиті глиною башти, а по тих баштах ставилися гармати. Базар завжди бував за січовими окопами. Там на майдані (запорожці звали базар Гасан-Баша, або скорочено Шабаш) були побудовані крамниці й шинки, й у тихомирні часи крамарювали не тільки люди з України, а й татари, й росіяни, греки, й турки, й вірмени, й євреї.

Униз од базару на річці Підпільній був січовий Ківш (глибока затока), у котрому приставали до берега під тихомирні часи грецькі, турецькі й італійські кораблі з усяким крамом. З того краму деяка частина лишалася в крамницях Гасан-Баші; більшість же розкуповували прямо з кораблів польські та московські торгові люди, що часто приїздили на Січ купувати у запорожців рибу, шкури, мед та вощину. Взагалі під тихомирні часи Запорозька Січ була значним торговельним осередком.

Військо Запорозьке не поділялося, як теперішні війська, на піхоту, кінноту та флот. Всякий запорожець, якщо мав коня, був вершником, позбувшись же коня, ставав пішим, коли ж у Січі викликали охочих козаків іти на Чорне море, то й ті, що мали коней, і ті, що їх не мали, ставали матросами і сідали на чайки. Так само майже всякий запорожець вмів поводитись і біля гармат, і тільки у пізніші часи до гармат приставлялися окремі козаки, що вміли найкраще націлятись, і звалися вони гармашами.

Зброя у запорожців була дуже різноманітна: у XV та XVI віках перевагу мали сагайдаки із стрілами, списи, келепи та гаківниці; пізніше ж зброєю запорожців були: рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Опріч того, у всі часи не останню ролю між зброєю запорожців грали чингали, одібрані од турків ятагани й ножі.

Мушкети й рушниці були у запорожців не однакові, а хто яку добув. У одного постріли з рушниці досягали лише кроків на 100, а у інших й на 300. Шаблі були теж дуже різноманітні: хто не бував ще у походах – мав просту шаблю у дерев'яних піхвах, а хто побував та одняв у татарського мурзака чи у польського пана, той носив шаблю з срібним держалном і у срібних піхвах або у шкіряних, цяцькованих камінцями; кому ж пощастило одібрати зброю у турецького паші, так той мав шаблю часом і з золотим держаком, цяцькованим самоцвітами.

Те ж саме треба сказати й про останню зброю і про додатки до зброї – ладунки й кесети для куль, порохівниці, сідла, стремена, уздечки й інше. Всякий мав зброю таку, яку спромігся купити або яку добув од ворога.

Гармати у запорожців теж були дуже різноманітні, бо самі запорожці гармат не виробляли, а стріляли з таких, які пощастило добути од ворогів. Кількість гармат у війську була дуже не однакова. Траплялося, що після щасливого походу на море, запорожці привозили на Січ кілька десятків гармат, захоплених по турецьких галерах; траплялося ж, що при лихій годині вони позбувалися й своїх гармат.

Військовим флотом Запорозького Війська були виключно чайки, що звалися також байдаками. Правда, були випадки за часів Самійла Кішки та Сагайдачного, що запорожці користувалися у боях і кораблями, та тільки ті кораблі були не запорозької будови, а захоплені у турків. Чайки ж запорожці виробляли самі й будували їх так: днище чайки видовбувалося з товстої липи; до того днища прироблялися дубові ребра, а на ребра набивалися боки з товстих дубових дощок. Вироблена чайка мала сажнів до десяти у довжину. Після того її конопатили, приробляли на обох кінцях чайки чердаки, по яких під час походів переховувалися харчі й зброя. Під боками чайок прив'язувалися товсті в'язанки з очерету, щоб чайка не могла йти на дно, хоч би її зовсім залило водою. З обох боків чайки було по 15-20 весел, посередині ж прироблявся станок з щоглою на одне вітрило. На одному з чердаків під час походу на море ставилася і добре прибивалася кухва з солодкою водою, а на другому було прироблено стерно. У тих випадках, коли чайками доводилося плавати Дніпром через пороги, то до чайки додавалося ще й друге стерно на передньому чердаці.

Кількість чайок у Війська Запорозького не завжди була однакова. Під час занепаду Війська або під гнітом заборон з боку польських правителів кількість чайок у запорожців зменшувалася до десятка або двох, коли ж виявлялася спромога йти на море й на турецькі городи, запорожці вміли за два тижні зробити кілька десятків нових чайок. Іноді у Війську малося до трьох сотень чайок, але у один похід так багато чайок ніколи не виходило. У найбільших морських походах за часів Сагайдачного у море виходило до 150 чайок, а позаяк всяка чайка піднімала од чотирьох до шести десятків козаків, то у тих походах брало участь біля 7500 запорожців.

Одежа запорожців

Празникова одежа запорожців складалася з жупана з вильотами, каптана кольорового, широких червоних або інших кольорів штанів, пояса з китайки, шапки з виндихи, обшитої навхрест позументом, та з вільчуги (бурки).

У походи запорожці виходили у найпоганішій своїй одежі, з походу ж верталися у тій одежі, яку добували на війні.

Часом напади запорожців на турецькі землі повставали з того, що у них поносилася одежа, що вони, як казали, були «босі й голі», дома ж, під час рибальства та полювання, запорожці здебільшого ходили тільки у найпоганішій своїй драній одежі, крізь котру світилося тіло. Зате коли запорожець виїздив на Україну гостювати, то убирався в кармазиновий жупан, обував червоні сапянці, вичищав, як скло, свою зброю й збрую на коні так, що весь грав і сяяв навдивовижу селянським парубкам та дівчатам.

Військові звичаї