Розділ «ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ (РОКИ 1483-1589). ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ І БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ ТА ТУРКАМИ»

«Поможи нам, Боже, Київ-город боронити,

Діждем Першої Пречистої, будем обід становити».

В неділю рано-пораненьку города достали,

Усім церквам українським верхи позбивали,

Полотняні образи під кульбаки клали,

Дзвонами спижовими коня напували,

В святих церквах коні становили.

Руїна України за часів Менглі-Гірея була далеко гірша, ніж за часів Батия, бо всіх людей, хто не був забитий або не сховався у лісі, татари гнали у Крим, а звідтіля продавали у неволю на турецькі галери або у заморські турецькі городи. За кілька років вся Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далі, понад Середземним та Червоним морями, лунали розпачливі зойки сотень тисяч українських невольників та невольниць, одірваних од своїх дітей або батьків і від рідного краю.

Не маючи собі оборони од своїх зверхників – литовців та поляків, українці зрозуміли, що треба їм самим братися до зброї і проти татарської хижацької сили поставити свою узброєну силу. Коли більшість татарських загонів зійшла з України, люди почали узброюватись, виходити з лісів, гуртуватися у ватаги і зганяти зі своїх земель решту татар. Кому пощастило під час руїни врятуватися разом з сім'єю, ті йшли до руїн своїх осель і потроху відбудовувалися біля рідних, викоханих батьками садків, ті ж, що стеряли під час руїни сім'ї і не мали для кого будувати собі нові гнізда, таки лишилися бездомівними, кохаючись у полюванні й боротьбі з татарами та обороні своїх щасливіших земляків.

Початок козаччини

Тих українських людей, що після татарської руїни лишилися безпритульними і, взявши до рук зброю, почали виходити у степ та воювати татар, прозвали козаками, що на мові східних народів означало «вільну, рухливу людину».

Не маючи ще певної організації (розпорядку), українська козаччина у перші десятки літ свого життя гуртувалася здебільшого біля замків стародавніх руських князів: Острозького, Вишневецького, Дашковича та інших – і з ними виходила на татар; далі ж, коли козаків побільшало, вони купчилися по наново відбудованих городах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві і по всіх пограничних староствах (повітах) і ходили у походи під проводом старост, котрі під час походів звалися гетьманами.

З таких гетьманів-старост найбільше уславилися: Лянцкоронський, староста Хмільницький, що водив козаків на татарські землі у 1512 та 1516 роках, причому поруйнував Білгород та Очаків, й Дашкович, староста черкаський та канівський, котрий року 1521 зазнав було татарської неволі, та скоро втік з Криму і ходив у роки 1523 та 1528 з козаками під Очаків, а одного разу вдерся було з козаками навіть у Крим.

Виходячи щовесни на південь, щоб висліджувати татар, козаки разом з тим полювали на дичину і, повертаючись під зиму на Україну, привозили з степів коштовні звірячі шкури, а ті, хто ходив річками, привозили рибу.

У ті часи по гаях та байраках південної України така була сила дичини, що з нею було й не розминешся, по річках же така була сила риби, що, як старі оповідачі говорили, звичайно, мабуть, дуже прибільшуючи, «встроми у річку списа, то він так і стремить поміж рибою – не може набік похилитись». Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або, як казали, з Низу, заохотила й осілих людей з міст та сіл виходити щовесни разом з козаками на добичництво. Вони узброювалися, єдналися з козацькими ватагами, разом з ними пробували все літо по степах та річках, серед повсякчасної небезпеки од татарських добичників, на зиму ж, обтяжені здобиччю, поверталися до своїх осель. З усяким роком кількість таких осілих добичників більшала, і вони, прийнявши всі козацькі звичаї та організацію, щодалі дужче зміцнювали силу козацтва. Проте хоч добичництво й відігравало не останню роль у поширенні козаччини, провідною метою існування козаччини все-таки була боротьба з татарами, а далі й турками.

З року 1540 історія, називаючи привідців козаків, згадує вже не самих тільки пограничних старост, а зазначає вже козацькі походи на татарські улуси (кочовища), на турецькі городи і під проводом своїх власних народних ватажків: Карпа Масла з Черкас, Якова Білоуса з Переяслава та Андруша з Брацлава, на підставі чого можна гадати, що ще до середини XVI століття козаччина вже мала певну організацію і сама почала обирати собі ватажка.

Виходячи у степ, козаки вистежували татарських добичників, що ходили на Україну по людей, перепиняли їм шлях, побивали їх і не давали змоги забирати людей у неволю; під час же нападу великої орди, коли перейняти бусурманів козакам було не сила, вони все-таки дбали, про те, щоб перестерегти городи й села про наближення орди, і тоді весь люд кидав свої оселі й ховався по лісах або збігався під захист замків та міцних городів.

На добру здобич од козакування скоро звернули увагу пограничні старости і почали одбирати од козаків добру половину найдорожчої здобичі. Козаки ремствували, а проте деякий час корилися старостам, далі ж, звикнувши до життя по степах, бездомівні козаки, що не мали жінок та осель, почали й зимувати на Низу, то переховуючись по печерах між скелями, понад річками і байраками, то закладаючи свої коші, або січі, по таких островах Дніпра, де б татарам трудно було їх знайти та несподівано захопити.

Таким чином, вже в середині XVI віку українські козаки поділилися на дві частини: більш покірливі та такі, що мали жінок і домівки, жили на волості, здебільшого у Черкасах та Каневі, а пізніше ще й у Трахтемирові й Корсуні; ті ж, що не мали жінок, або не хотіли коритися розпорядкам на волості, жили на Низу. Через те перші козаки звалися городовими козаками, другі – низовими козаками.

Побачивши, що через перехід частини козаків на Низ козацька здобич починає уникати їхніх рук, польські старости почали ходити на низових козаків походами, вишукуючи їхні коші й одбираючи здобич. Тоді низові козаки, щоб уникнути тих грабунків і пильніше стежити за рухами татар, згуртувалися у чималу громаду, обрали собі отамана і, посідавши на човни, попливли Дніпром за пороги.