Розділ «ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ (РОКИ 1483-1589). ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ І БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ ТА ТУРКАМИ»

Тіло наше козацьке, молодецьке в чистім полі поховати!»

Неволя бусурманська

З татар, що набігали на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши по містах та селах все, що знаходилося коштовного, і повбивавши всіх, хто змагався і обороняв своє добро, татари підпалювали всі оселі та зганяли людей з усієї околиці до одного місця. Там вони, як свідчать народні думи, вирізали всіх, хто через старість був уже негодящий до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми таких дітей, що ще не мали сили втекти, останніх же бранців: молодиць, дівчат, парубків та чоловіків, розлучаючи батька з дочкою і жінку з чоловіком, поділяли поміж себе. От уривок з народної пісні про татарську руїну:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багацтво розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в'ється,

А по ногах ланцюг б'ється…

А я бідний з діточками,

Піду лісом стежечками.

Після поділу ясиру всякий татарин в'язав своїм бранцям руки за спину сирицею, в'язав далі одного невольника до другого і, нанизавши їх цілу пасму, прив'язував переднього до свого сідла і так тяг через степи до самого Криму. А якщо полонянки не поспішалися за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.

Не всі бранці мали силу витримати таку подорож. Розятрені, скривавлені степовими будяками ноги не хотіли слухатися, і нещасні бранці, а найбільше бранки, жінки та дівчата, падали і волочилися за кіньми, поки татари не добивали знесилених, покидаючи їх серед степу на поталу звіру і птиці:

Повели їх по жирниці,

А жирниця ніжки коле,

Чорну крівцю проливає…