Розділ «Спірні питання староруської етнографії»

Я пічну від того, що пригадаю тісну культурну й політичну зв’язь сіверян з полянським Києвом. Для мене се не так сильний аргумент, бо я не ототожнюю політичної й культурної зв’язі з племінною, етнографічною, але для д. Шахматова, що з сеї сфери бере аргументи для своєї теорії, ся обставина повинна мати велике значіння. Київ, Чернігів, Переяслав, сей полянсько-сіверянський трикутник, – то підстава політичного й культурного життя старої Русі, від перших докладніших звісток про неї (початків X в.). Його зав’язання раніше за всі історичні звістки. Радимичів, в’ятичів, деревлян «примучували» київські князі – про сіверян нічого подібного не пам’ятали, і просто pro forma,[15] щоб зробити який історичний початок тому, редактор «Повісті» зачисляє прилучення до Києва сіверян до подвигів Олега. Д[обродій] Шахматов сам признає, що центральне значіння Києва для полян з сіверянами старше від Руської держави Олега. В київській людності він припускає значну домішку сіверян.

Се не неможливо – я готовий припустити, що пограничне положення Києва на полянсько-сіверянськім пограниччі причинилося до його культурного значіння, але говорити про якусь ріжноплемінність, про брак гравітації до Києва у сіверян при таких фактах – дуже трудно! Якогось натяку на ріжноплемінність, етнографічний антагонізм між сіверською й полянською людністю ми не бачимо й пізніше. Неохота киян до чернігівської династії не йде тут в рахунок – вона подиктована змаганням до утворення з Київщини замкненого політичного тіла і з племінним антагонізмом не має нічого спільного.

Ще важніше, ніж спільність культури, – се спільність етнографічних прикмет, як похоронний обряд, наприклад. Археологічні досліди відкривають перед нами від поріччя Стиру до поріччя Сули й Десни подібні, лише з другорядними відмінами, похорони обложених деревом або в дерев’яні гроби положених небіжчиків; з другого боку, вповні аналогічні з сіверянськими могилами похорони палених небіжчиків сконстатовані недавно в поріччі Случі. В’ятицькі ж похорони значно відріжняються від сіверянських.

Зрештою, воно й a priori[16] не дуже правдоподібно, аби середньоруське чи великоруське плем’я так облило полудневу групу, як те собі представляє ак[адемік] Шахматов. Спостереження над слов’янською колонізацією вказують досить виразно на її правильне розпросторення, без перескоків і замішань. Коли приймемо, відповідно до звичайного уміщення слов’янської правітчини, що полуднева (українсько-руська) східнослов’янська група сиділа перед своїм розселенням на середнім Дніпрі, – розпросторення середньоруського племені в поріччях Десни, Сули й далі на полудень було б перескоком. Але що не кождий, може, так собі представляє слов’янське розселення, тож і я на сей аргумент зовсім не кладу натиску.

Натомість піднесу, що архаїчні українські діалекти нинішньої Чернігівщини ледве чи удасться добре витолкувати, припустивши, що старі сіверяни не належали до українсько-руської групи. Д[обродій] Шахматов вправді припускає, що від XIV в. ішла і сюди колонізація «під охороною литовських князів» деревлян і дреговичів з Полоцької землі й київського Полісся, але (полишаючи на боці інші допущені тут неправдоподібності) така міграція з правобічного Полісся в лівобічне дуже мало правдоподібна – вона йшла з Полісся на полуднє в передстепові краї, користаючи з «охорони литовських князів».

Багнисті й лісові простори середнього й горішнього Подесення були остільки добре захищеним краєм, що самі служили резервуаром для полудневого Задніпров’я, в часах пополохів і постраху кочівників, і тутешня людність зовсім не мала потреби мандрувати в ті далекі краї, куди ведуть її оборонці старого сіверянського великоросизму. В середній Чернігівщині стара лівобічна людність мала всі шанси заціліти в дуже значних масах, і в українських діалектах середнього Подесення ми можемо, думаю, вповні бачити останки сеї старої лівобічної людності.

З тих усіх причин я уважаю теорію про великоросизм (чи «середньо русизм») сіверян хибною і позволю собі висловити надію, що безсторонні дослідники – і між ними в першій лінії сам д. Шахматов – переконаються в нестійності сеї теорії. Нема причин виключати з полудневої, українсько-руської групи котре-небудь з східнослов’янських племен, які сиділи на нинішній українсько-руській території: сіверян, полян, деревлян, дулібів, тиверців і уличів.

Тільки на території дреговичів теперішню українську колонізацію (оскільки вона дійсно на ту дреговицьку територію входить) можна уважати пізнішою, як те приймає і д. Шахматов. Але й тепер я не вважаю сеї справи вповні ясною, як не вважав і перед появою праці д. Шахматова. Колонізаційний напрям український на півночі мінявся – ішов то на північ, то на полуднє, тимчасом як білоруська колонізація була більше постійна; тут могли бути ріжні комбінації – рух білоруської колонізації на українську й української на білоруську, і я не бачу іще вповні ясних і певних підстав для розв’язання сеї справи. Критерії для відріжнення дреговицького похоронного типу від деревлянського, поставлені проф. Завітневичем, не здаються мені доста характеристичними. З другої же сторони, д. Спіцин в згаданій своїй праці справедливо підносить – супроти класифікації д. Шахматова – близькість дреговичів до полудневої групи, як вона виступає в археологічнім матеріалі. Може, і етнографічно, і язиково дреговичі були тільки переходовим типом від групи полудневої до північної (кривицької)?

Полишаючи отвореним се питання, переходжу до поодиноких племен полудневої, українсько-руської групи. Я вичислив їх вище – сіверяни, поляни, деревляни, дуліби, уличі і тиверці. Се все певні. Але сі племена далеко не покривають собою всеї території, про яку знаємо, що була або мусила бути в тих часах, X – XI вв., залюднена сею колонізацією. Без племінних імен лишаються дві цілі великі окраїни сеї колонізації – східна й західна.

Як я вище сказав, д. Шахматов приймає, що басейн Дону і Азовське помор’я було залюднене сіверянами. Сю теорію він взяв готовою – пустив її в курс Барсов, а піддержали історики Сіверської землі, і її не рідкість стрінути в науковій літературі. Але докладніше вона ніколи не була аргументована, і, переглядаючи ті докази, які з часом зібралися коло неї, не можна сказати, щоб вона була добре обставлена.

Вказують, що Донець на пізнішій московській мапі (т. зв. «Книга Большого Чертежа») зветься Сіверським. Се так, але се, властиво, аргумент contra[17]: ім’я «Сіверського», очевидно, зв’язане було з верхів’ям Дінця, що дійсно випливає з сіверського Посейм’я, і се верхів’я з тою назвою противставлялося чи верхнім його притокам, що, мабуть, также мали ім’я Дінця (так, «Донецьке городище» лежить на р. Удах), або середній і нижній його часті. В пізнішій номенклатурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., ім’я Сівери, «уходовъ Сиверскихъ» прикладалося до літописної території сіверян – далі Посулля воно на полуднє не йде.

Вказують на те, що Тмуторокань належала до Сіверської землі чи, властиво, до сіверської династії. Та се, очевидно, могла бути й зовсім припадкова зв’язь, така як Ростово-Суздальської волості з Переяславом. Що пізніший каталог міст (при «Воскресенській літописі») згадує Тмуторокань поруч сіверських міст (Мирославиць, Тмутораканъ, Остреческый, на ДеснЂ Чръниговъ – «Воскр[есенська літопись]», І, с.240) – се также ніякий аргумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово: «Тмутораканъ остреческый» і розуміти як «Тмуторокань на р. Острі» (як розумів Татіщев і новішими часами проф. Багалій або ак[адемік] Шахматов). Остреческый, мабуть, осібне ім’я – Остерський городок, Остер. Але коли би був дійсно Тмуторокань в Сіверській землі, то він міг би дістати ім’я від азовського Тмутороканя (в кождім разі не навпаки, бо се руська, повноголосна форма фанагорійської «Тіметраки») просто тому, що сіверські князі, сидівши в азовськім Тмутороканю, могли перенести його ім’я на якийсь сіверський городок. Але ім’я Тмутороканя могло й зовсім припадком опинитися в сім каталозі міст поруч сіверських городів як Сіверська волость. Се, мабуть-таки, й правдоподібніше.

Так розлітаються всі аргументи, які досі були виставлені на попертя сеї теорії, що подонські слов’яни X в. були сіверяни. Нема ані підстави, ані Потреби підтягати їх під ім’я сіверян. (На лівім боці нижнього Дніпра могли сидіти уличі; але літописний текст про них простіше розуміти про сам правий бік Дніпра). Кінець кінцем племінного імені подонської колонізації ми не знаємо. І се не дивно. Редактори «Повісті» дуже мало займалися сею окраїною, промовчали зовсім навіть сю колонізацію (зрештою, дуже ослаблену печенізьким потопом в X віці), отже дуже легко могли промовчати племінне ім’я сих осадників – коли знали його.

«Повість», зайнята тими землями, коло яких оберталася київська політика другої половини XI в., замовчала не тільки напівстрачену подонську колонізацію – вона не сказала нічого й про руську колонізацію карпатських країв. Звичайно на сі краї кладуть східнослов’янське (українсько-руське) плем’я хорватів, або як інші його звуть за Константаном Порфірородним – «білих хорватів». Але ціла історія з сими хорватами висить у повітрі. Я досить широко обговорив сю справу перед п’ятьма літами в своїй «Історії», отже не буду деталічно в неї тут входити, але головні моменти і контроверсії зазначу.

Виходять звичайно зі згадок «Повісті» про хорватів, ближче поясняють їх на підставі оповідання Константина Порфірородного] про Білохорватію та при помочі інших комбінацій (хоро– і топографічної номенклатури, зближувань з іменем Карпатів і т. ін.) стараються ближче означити їх територію. Тим часом з звісних згадок «Повісті» перша – в етнографічнім огляді («Іпат[ська літопись]», с.7) – дуже виглядає на інтерполяцію: один з редакторів, бажаючи можливо доповнити сей реєстр руських племен, дописав тут ім’я хорватів, знайшовши його нижче під р. 907 або 993. Таких голих імен в первісних редакціях етнографічного огляду «Повісті» ми не стрічаємо. Але більше нічого пояснити про хорватів інтерполятор не умів, бо мав саме ім’я; в дійсності хорвати, згадані під р. 993, могли зовсім не бути східнослов’янським племенем. Згадка під 907 р. має также каталоговий характер і также нічого, крім голого імені, не дає. Константин Порфірородний] нічого не може помочи в сій справі, бо його Білу Хорватію (поминаючи вже дуже сумнівну важність його оповідання про міграцію хорватів і сербів) не маємо ніякої підстави прикладати до руського Підкарпаття: прикладають її знов-таки з огляду на тих руських хорватів «Повісті». Ще більше сумнівне зближення - бойки. Топографія Прикарпаття, ані саме ім’я Карпатів также не дає ніякої підстави для локалізації хорватів. Кінець кінцем одинокі хорвати в прикарпатських краях – се чеські хорвати привілею празькій катедрі (підробленого, потвердженого 1086 р.); згадки же «Повісті» про хорватів руських і оповідання Константина П[орфірородного] про хорватів сербських можуть бути простими непорозуміннями, й існування племені руських хорватів взагалі, а на Підкарпатті спеціально, зістається непевним. Ми не знаємо, яким племінним іменем звалися східнослов’янські осадники Підкарпаття, руської західної окраїни.

Останнє руське плем’я на заході, нам звісне по імені, – се дуліби. Як далеко сягали його осади на захід, не знаємо. Кілька сіл того імені в басейні верхнього Дністра можуть вказувати, думаю, що се поріччя лежало вже за межами масової дулібської колонізації. «Повість» садовить їх над Бугом: «живяху по Бугу», значить – Західному, віслянському. Вправді, Барсов толкував се так, що тут треба розуміти верхів’я обох «Буговъ», себто Богу (полудневого) і Бугу (віслянського), а інші дослідники, до яких новішими часами прилучився і д. Шахматов, містять дулібів над Богом (полудневим), але се неможливо. «Повість» виразно говорить про один Буг, а пояснення «кде нынЂ Волыняне» не лишає місця сумніву, котрий з двох «Бугів» маємо тут разуміти: Волинь, як відомо, стояв на Бугу (віслянськім), а Побожжя до Волині властиво не зачислялося. Говорити, що колись давніше, ще перед тим, дуліби жили на Богу чи на верхів’ях Богу і Бугу, значить ставити зовсім довільну, на нічім не оперту гіпотезу. Ні ми, ні «Повість» нічого не знає про якусь таку міграцію дулібів, а мушу сказати, що всякі такі пересування племен, не виставлених на натиск кочових орд безпосередньо, в часі, коли слов’янське розселення уже уставилося (VIII – X вв.), здаються мені дуже малоправдоподібними.

Назви «бужан» і «волинян» Барсов об’яснив дуже основно як пізніші імена, що заступили старе племінне ім’я дулібів. Такий погляд був прийнятий і іншими дослідниками, між іншими і істориками Волинської землі – Андріяшевим і (менше рішучо) Івановим.

Д[обродій] Шахматов вертається, одначе, до старого погляду, що дуліби, бужани, волиняни – се ріжні племена, що заступали одне місце другого: волиняни, відступаючи з полудневих степів, потиснули дулібів, що сиділи на Богу, на північ, і під сим натиском вони й бужани посунулися далі Бугом віслянським. Хоч при тім ш[ановний] автор доказів ніяких особливих не подає (так само, як і д. Андріяшев, котрого деякі гадки приймає д. Шахматов), так що ся міграція племен зістається властиво гіпотезою, навіть висловленою досить неясно, але поважання, яке я маю перед науковими заслугами автора, каже мені ввійти ближче в теорію осібності дулібів, бужан і волинян, що послужила ш[ановному] автору, очевидно, вихідною точкою до сеї гіпотези міграції.

«Бужане – зань сЂдять по Бугу, послЂ же Волыняне». «ДулЂби же живяху по Бугу, кде нынЂ Волыняне». Насамперед, що бужани і волиняни – се два імені того же самого племені, в тім не може бути сумніву найменшого. Волиняни – се назва не племінна, а політична, взята від города Волиня, політичного центру. Вона належить до циклу таких політичних імен, як кияни, полочани, новгородці, що заступають собою старі племінні імена полян, кривичів, словен. Та й слова «Повісті», що бужани «судять» і досі там же (сей варіант ми мусимо уважати старшим, як «сЂдяху» «Лавр[ентіївської] літоп[исі]»), виразно показують, що нема тут мови про міграцію бужан і заміну його новим племенем. Зрештою, я вже сказав, що такі міграції й пересування племен в поясі позастеповім я для тих часів самі собою уважаю за зовсім неправдоподібні (з місць невигідних могли рушатися ватаги колоністів і осідати на території іншого племені, але щоб цілі племена в ті часи осілого, хліборобського життя мандрували, і то не на якісь порожні простори, а витискаючи відти цілі інші племена, – то мені не здається можливим!). Але тепер я розглядаюся в аргументах незалежно від сеї принципіальної обставини.

Може бути тільки питання, чи бужани і дуліби не два осібні племена. Се справа, дійсно, не така ясна, і тому бачимо, що й ті дослідники, які вважають назву волинян рішучо політичною, а не племінною, вагаються, чи признати бужан і дулібів за одне плем’я, чи за два. Але я думаю, що ближче приглянувшися до сеї справи, небагато лишимо місця сумніву.