Розділ «Елегія про перстень молодості»

Ось таємнішає природа

в безбожно первісній красі

(словами не розкрити тайн її).

Яка ж страшна оцього світу врода,

що отруїла дні мої.

От жив звичайно, як усі,

мантачив безтурботно час,

аж забаглось мені нараз

чогось незнаного.

Сьогодні вже не так, не так:

складнішає життя,

і, наче чорний стяг,

шумить над серцем кожна ніч,

і місяць – мідний птах,

таємна рожа неба, лампа

поетів та сновид

веде мене в сріблистих снах

зигзагом мрії та безумства

понад безодню світу.

Мов ртуть, підноситься солодкий жах