Розділ «Елегія про перстень ночі»

П’яніючи отруйним чадом

ночей сріблистих та гірких,

дивлюся в місяця свічадо

крізь шибу, повну світляних,

холодних, синіх і тремких

далеких відблисків світів,

що, кинуті у тьму, горять

самітні, горді, золоті,

немов знаків санскритських ряд,

які прадавнім сном дзвенять

і перешіптують із дна,

загубленого в морок дня,

слова старої ворожби

в ім’я землі, в ім’я вогню.

Так віддають у владу сну

і заколихують спочить

серця, сп’янілі в життьовій

нестямній, лютій боротьбі.

І чують очі дотик вій,