Розділ «VII»

– А через те, що я не крiпак, а вiльний козак. Буде з вас i того, що хазяйство наше пограбували.

– Чув я про тебе... чув... – сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну, побачимо, хто кого переможе!

Через пiвгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини i Рогозу знову зв’язаного везли до економiї. Знову так само, як i той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробкiв сiчового кладовища i на той ганок скоро вийшов, досвiдчений уже про непокiрливiсть козака, управитель.

– Ти чому не хочеш робити? – спитав вiн Рогозу неначе спокiйно.

– Я радий би працювати коло свого господарства, одповiв, теж вдаючи з себе спокiйного, Рогоза, – та тiльки у мене пограбовано все, що придбав мiй покiйний тесть для своєї дочки.

– Панщину чому не йдеш одбувати? – вже з запалом гримнув управитель.

– А через те, що я не крiпак!

– А хто ж ти?

– Вiльний я! Я запорожець!

– Ага, ти запорожець!.. – несамовито скрикнув управитель i, почервонiвши, спересердя кинувся у будинок, лишивши всiх здивованими. Через хвилину вiн вибiг назад, держучи у руцi те стригало, що ним стрижуть овець.

– Держiть його... та добре держiть! – гукнув вiн до челядi, пiдходячи до Рогози.– Ось я одрiжу йому чуба, так, може, вiн хоч тодi забуде про те, що був запорожцем! Держiть його ще двоє за голову!

Рогоза кидався в усi боки, бився ногами i навiть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, i нарештi, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку.

– Валiть собаку на землю! Давiть його... Душiть його на смерть! – мов божевiльний, гукав розлютований управитель, побачивши на своїй руцi кров. Нарештi, коли знесиленого козака звалили i хтось надавив йому голову колiном, прикажчик згрiб його оселедець собi у жменю, одрiзав його бiля самої голови i з глузливим реготом розвiяв одрiзане волосся по вiтру.

– Так буде краще! – сказав вiн, празникуючи свою перемогу. – Тепер нiхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягнiть тепер його до стайнi та всипте йому скiльки охота! Та глядiть менi: парте так, щоб довiку не забув! А як не те, так самих попарю!

Рогозу поволочили до стайнi i почалося таке саме знущання, як i той раз. Коли ж його ледве живого привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловiка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тiльки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоїти його скривавлене, як шматок свiжого м’яса, тiло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менше за чоловiка i за останнiй день так змарнiла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пiзнав би своєї укоханої дитини.

Три днi Рогоза лежав, заплющивши очi, не озиваючись навiть до дружини, а в головi його стояла все одна дума:

– Смерть або управителю, або менi! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров’ю!