Розділ «VII»

Пiсля того справа з хатами справдi почала посуватися хутко: лiсу, людей i худоби було багато i за мiсяць од запорозьких зимiвникiв потяглися двi вулицi: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого мiсяця, хоч хати й не були ще докiнченi, по них уже почали жити, i одну половину Баланової хати, нарештi, спорожнили, так що Галя з чоловiком знову у нiй оселилися. Тiльки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Її скриня була майже зовсiм порожня... Переселенцi розтягли все, не лишивши їй нi празникової одежi, нi грошей, що батько за своє життя придбав своїй укоханiй дитинi, нi збiжжя покiйної матерi.

Рогоза давно вже покинув змагатися за своє добро i бажав тiльки, щоб йому лишили хату, садок, леваду та вiльне життя. Галя теж охоче погодилася б на сьому; до того, що бажав Демко, їй потрiбна була тiльки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокiй у неї стало негарне молоко, та й того було обмаль.

Одного дня Галя пiшла до прикажчика попросити, щоб з усiєї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну корову.

Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напiвпанському вбраннi, з виголеною бритвою шиєю i пiдстриженим у круг довгим волоссям. Жив у окремiй, новiй хатi i як був нежонатий, то у нього була за прислужницю одна з крiпачок, лiтня удова.

Чорнява й огрядна, зовсiм не схожа на росiйських жiнок та дiвчат, Галя зразу сподобалася прикажчиковi, i на її прохання про корову вiн почав одповiдати жартами. Сперше смiявся з її української мови, далi ж почав нiби розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.

Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врештi хотiв її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши:

– Бiйтеся Бога! Чи не сором же вам зачiпати чужу жiнку?

Прикажчик розсердився й насупив брови:

– Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобi корови, коли так... Та скажи ще своєму чоловiковi, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сiяти хлiб.

Галя передчувала, що Демко нiзащо не згодиться одбувати панщину i що змагання за волю приведе його до загибелi. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колiнах почала його благати, щоб не примушував її чоловiка до панщини.

– Змилуйтеся, пане!.. – говорила вона. – Мiй чоловiк з роду бiля землi не працював i нiчого не вмiє в степу робити. Вiн з малих лiт все козакував.

– Не вмiє? – скрикнув прикажчик. – То дарма, навчимо рiзками! Не все йому козакувати, час i до дiла братись!

Заплакана, з пригнiченим серцем повернулася Галя до своєї хати i розказала Демковi про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що вiн наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навiть натякнути.

Ранком другого дня Демко побував на пасiцi, бо її доглядав пiсля тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рiй i тiльки що повернувся до хати, щоб поснiдати, як у хату вскочив прикажчик i почав гримати.

– Ти, лежень, чому не виходиш? Скiльки разiв тебе просити?

– Куди не виходжу? – здивувався козак.

– На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоїй кралi мальованiй, щоб обоє сьогоднi виходили!

Рогоза зблiд на виду. Вiн зрозумiв, що наближається кiнець пригодам останнiх часiв i що той кiнець може бути тяжким. Проте, перемiгши себе, вiн спокiйно й рiшуче вiдповiв:

– На панщину я нiколи не пiду i дружини не пущу!

– Он як! А через що ж то так?