Розділ «I»

Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого боку.

– Як його, дiти мої, про шлюб та весiлля тепер думати,– почав старий запорожець,– коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матiр-Сiч?

Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись.

– Та що ж, тату... – сказав вiн. – Хiба сумувати нам без краю? Журбою Сiчi не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живi посумують деякий час та й знову про живе думають...

Старий журливо похитав головою.

– Не розумiєш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що Сiчi вже немає... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували її й татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Сiч вмерла навiки, бо ви зганьбили її... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло б моє серце, коли б я знав, що Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров’ю її шанцi... Та смерть була б не довговiчною, бо кров, пролита за рiдний край, дає паростки i веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподiяли Сiчi, є смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довiчна. Нема чого й говорити: ви самi власними руками задавили свою матiр!

– Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду i скорилися лихiй долi?

– Не знали ви, що робити? – в запалi скрикнув Балан. Та коли б за моїх часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б їхнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що!

– От ви, тату, й у цьому менi дорiкаєте i до мене неприхильнi стали... А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину i обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi, замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни, та й помандрувало на Дунай!

– Тяжке горе! Смерть козацькiй волi!

– Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаї нова Сiч Запорозька – от i все.

– А тут же?... Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми вiд дiдiв-прадiдiв обороняли i од бусурманiв, i од полякiв?

Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи.

– А що має статися з степами? – сказав вiн.– Степи несходимi... безкраї... їх нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люди понаходили сюди так i то на всiх вистачить землi i людей навiть непомiтно буде. Чого справдi вам так журитися? Ну нехай Запорозька Сiч од вас трохи далi буде – на Дунаї, а проте ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас i степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашої дочки не завезу – будемо обоє вашу старiсть доглядати.

Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала його в руку.

– Ох, дiточки мої... – сказав старий козак, зовсiм уже пом’якшавши i цiлуючи дочку в голову.– Знаю, що молодi ви i вабить вас до шлюбного життя, та тiльки недобре менi серце вiщує... Чи буде ж ваше життя щасливе?

– Та якого ж, таточку, ще треба щастя,– обiзвалася Галя, зазираючи батьковi в очi,– як всiм укупi жити?

– А якщо, тату, ви занудьгуєте за Сiччю,– все смiливiше i веселiше говорив Демко,– так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiдаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi!

Старий козак повеселiшав – очi його заграли i навiть зморшки на чолi розiйшлися.

– А що ж, справдi... – сказав вiн.– Невже б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дунаї... Та й то ще як повагом їхати, а коли б узяти на перемiну по двоє коней, то гляди, коли б не за сiм днiв там були!