Розділ «XIII»

– Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справдi запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи не київ тобi схотiлося?

Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови Гната. Руки його рознялися, дiвчина вирвалася i побiгла до своєї хати, а парубки одiйшли далi вiд велетенської й суворої постатi завзятого сiчовика.

– Ходи, бiсiв сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дiвками женихатися!

З тим Петро повернувся йти у берег, до Днiпра, а слiдом за ним мовчки пiшли i Гнат з Iваном.

Ранком другого дня запорожцi, забравши на дуба жiнку й дiтей Гробаря, рушили дубом униз по Днiпру.

Гнат сидiв невеселий, замислений.

«Невже ж то, – думав вiн, – увесь вiк менi прожити бурлакою, як брат Петро? Навiщо ж тая воля, що у Сiчi, коли вона гiрша за неволю? Тутешнi парубки хоч не у кармазинах ходять i без шабель, так за те вони кохаються з дiвчатами, живуть серцем... щастя кохання знають. Нащо ж i жити на свiтi, як не знати того щастя?»

Вiн виявив свої думки Iвановi i той згодився з ним.

– Бог з ним, з сiчовим життям... – говорив Iван.

– Яка там утiха?.. Тiльки що пити... На Буджаку можна й так прожити вiльно бiля землi. Вiзьму я отеє разом з Галею ще Ївгу... Чогось менi без неї сумно та журно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком.

В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю бiля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелi Настя з вiдрами стоїть та бiлою хусточкою слiзоньки втирає, а далi як углядiла його на дубi, та й ну хусточкою у повiтрi махати.

– Прощай, прощай бравий козаче! – вимовляла та хусточка.– Не довго судилося нам з тобою у парi бути!

Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею.

– Прощай, прощай, дiвчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду!

Далеко вже дуб од Романкова. На рожевiй вiд промiння ранкового сонця пеленi Днiпра вiн здається дрiбною комашкою, а дiвчина все ще стоїть на скелi i дивиться услiд тому, хто так несподiвано збаламутив її молоде дiвоче серце.