Розділ «XIII»

Поки брати клопоталися по справах, молодi козаки Гнат Рогоза та Iван Балан, що пiд час походу вже вспiли побрататись, зачувши на околицi мiста дiвочi спiви, пiшли туди. Вбранi у червонi запорозькi жупани, з шаблями при боцi й шапками набакир, молодi козаки почали залицятися «на вулицi» до дiвчат, закручуючи свої, ще дуже невеликi, вуса на заздрiсть та безголов’я Романкiвським парубкам, що побоювалися за своїх дiвчат.

Дiвчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарiв запорожцiв, а самi тим часом запускали їм очами таких бiсикiв, що, здається, й мертвого привабили б до себе.

Пiсля спiвiв всi почали грати у горидуба. Пристали до того й молодi запорожцi.

Зразу довелося горiти Гнатовi. Оглядiвся вiн, аж у заднiй парi стоїть чорнява, прехороша дiвчина, заквiтчана червоним маком. Гнат зустрiвся з нею очима.

– Будеш ти зо мною у парi! – сказав вiн собi i як уже та дiвчина не викручувалася, як не ухилялася од нього, а врештi таки опинилася в його обiймах.

До того часу Гнат, зростаючи з малих лiт на Сiчi, тiльки один раз i бачив дiвчину, як iшов з вiйськом з Днiпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м’який дiвочий стан, затрiпотiвши в його обiймах, мов жаром обпалив всю його молоду iстоту. Тiльки, зважаючи на прохання засоромленої дiвчини, вiн випустив її з обiймiв i, взявши за руку, повiв до гурту.

Йдучи поруч з дiвчиною, вiн тiльки розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-помiж разкiв намиста i бiлу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася вiд хвилювання дiвочих грудей, i смагляве, хороше обличчя, що вiд погляду козака палахнуло жаром i скидалося на той мак, що був устромлений у її волосся, i на карi оченята, що вона соромливо ховала за рясними вiями.

– Як тебе, дiвчино, звати? – спитав Гнат, коли вони стали у парi.

– Настею!

– А чия ти?

– Батькова та материна! – жартуючи одповiла дiвчина i весело глянула йому в вiчi... I що вже то був за погляд! З того погляду козак навiть забув, про що хотiв далi питати.

– Чому ж ви не бiжите? – гукали їм з усiх бокiв. Вони побiгли. Парубок, що тепер горiв, хотiв вхопити Настю i навiть доторкнувся до неї, та Гнат перечепив його ногою i той впав, Гнат же знову вхопив дiвчину.

Той парубок був завзятий i, скочивши на ноги, наскочив на Гната.

– Ти якого бiса перечiпаєшся? Пусти дiвчину, я її вловив.

– У моїх вона руках, так я й вловив, – одповiв Гнат. Не вiддам, хоч ти тут розсядься!

– Пусти, бiсiв паливода. Вона моя дiвчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боцi.

Парубок був закоханий у Настю i не хотiв дозволити Гнатовi женихатися з нею; проте й Гнат не хотiв одступатися од дiвчини, що так йому уподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однiмав Настю i м’яв Гнатовi руки, та не помагало. Дiвчина почала плакати, iншi парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правдi перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Iвана цiлим натовпом, погрожуючи кулаками.

– Хто доторкнеться, зарубаю!.. – гукав Гнат, зовсiм не розумiючи, що робить. – Моя дiвчина!.. Не оддам нiкому!

Невiдомо чим би скiнчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро.

Побачивши, що Гнат держить дiвчину так цупко, мов кiт мишеня, вiн так i палахнув з пересердя.