Розділ «ДІЯ ПЕРША»

П а р у б к и. Ти-таки і тямиш?

О х р і м. Мій же дід був грамотний, а батько дрюкований… (Чита). Тисяча вісімсот, зверху старий чорт. В городі Парижі, к Вороновій поближе, сіла собака на вовка, та боялась злізти, бо вовк хотів її з’їсти… Амінь! (Сховав табак).

Г о р д і й. Куди ж ти табак запрятал?

О х р і м. В кишеню. Твоя, може, продерта, а в мене ціла.

Г о р д і й. Вот так мошенство!

Т е к л я. От якби понесли той папір до Оксани, то та б краще прочитала.

С т е п а н. О, та б прочитала! Оксану добре панич навчив грамоти.

Т е к л я. Навчив і до розуму довів. А вона тепер ходе, як та проява, та косою світе!

О х р і м. Вже Оксану вхопила на зубок?

С т е п а н. Гляди, щоб часом тобі не засвітило в очах!

Т е к л я. Овва!

С т е п а н. Не оввакай! Ти плещи про кого іншого, а про Оксану ні писни.

Т е к л я. Я своїми очима бачила, як вона на тім тижні плоскінь вибирала, та все вихилювалася, та за поясницю хапалася.

С т е п а н. Слухай, Текле, я плохий-плохий, ну, як розлютуюсь, то й чорт мені не сват.

Т е к л я. Знаю я, що й тобі Оксана запала в око, через те ти тепер і заступаєшся за неї.

С т е п а н. Про мене… не про мене йшла річ, а це діло не твоєї парафії. А за Оксану я кожному в’язи вкручу!…

П а р у б о к. Ну, кожному, чи не дуже багато буде.

С т е п а н. Я головою за неї одвічаю.

О х р і м. Стривай, Степане, не гарячись! Правда, братику, як олива, наверх сплива. Ти натякаєш, Текле, на те, що, стало бить, Оксана важка? Добре! Адже ж ми, що отут стоїмо, знаємо, що панич вже два роки не приїздив додому.

Т е к л я. Так я запевне знаю, знаю, що…