Розділ «Частина друга»

– Еге! захотіли ви! – каже Мася. – Я що іншого, а ви попадя. І на кулаку виспитесь, аби тільки свині часу дали.

– Ще-сь, доню, не спіймала бога за ноги! Дай тобі, боже, й на цім світі рай; та як така будеш, то недалеко виїдеш.

– Ну-ну! розходились? От іще татуня спом'яніть! – озвалась Мася з фуком.

– Отже й спом'яну; та що? Бо покійні таки й кажуть було, що як зближиться анцихрист, то люди будуть запопадливі такі, як ти, доню! і встане дочка на матір, як ти, доню!…

– Ну-ну! годі вже! Йдіть отам свою Теклюню навчайте, як попа заплітати; а я обійдусь і без вашої науки.

– Доню, доню! Бог з тобою! – заговорила мати й вийшла до Теклі, що плакала в другій хаті. А Мася подивилась по кутках, чи нема ще чого взяти, й казала вже свому козакові зав'язувати що в простирадло, що в килимки, й виносити на віз.

– Не плач, доню, – вговорювала мати Теклю, – все це споконвіку богом назначено. Покійні татуньо все це знали й нас, дітей своїх, научали, а я вже тебе буду. Не плач, доню! Бог не без милосердія, козак не без долі.

– Будьте здорові! – каже Мася, прийшовши до їх.

– Хай тебе бог благословить! – озвалась стара, перехрестила її і свяченою водою покропила. Текля стояла мовчки. От Мася й до неї приходить: «будь здорова!» – каже. – Й поцілувались. Випровадили її хлібом-сіллю аж за ворота й довго дивились на ту куряву, що стовпом ставилась за бричкою. Кулинський жив у лісі, то й Мася туди поїхала.

VI

Вже й того сумно було в хаті, що зостались без Масі тільки вдвійзі – мати з дочкою, та ще й разом після весільного гомону, після її цокотні; а то ще й остались після відданиці, як після татарви; то й плакати б уже. Одначе ж не плакали, а обидві взялись попрятувати тощо, й мовчки збили такий копіт, наче по хаті сто гусей літало.

Довгенько їм наче чогось бракувало: чи обідати сядуть, чи вечеряти – все наче когось нема. Й мати не раз загиналась – замість Теклі Масю звала, й зітхне: – О, – каже, – десь моя доня-голубка мене згадує… Як то їй на своїм пануванні, що все погорджала попівським станом! – І почне молитись: – дай, боже, щоб була багата, як земля; здорова, як вода; велична, як хліб святий! – І Орися її згадувала. Ця думала: – чи так же їй, як мені? – Тільки тій сходило, а цій не миналось: чи зітхне вона, чи сльоза покотиться – Тимоха й вчепиться: – чого зітхаєш? чого розрюмсалась? Ти молиш бога, щоб мене спрягло, як з лука!… – Та почне відговорюватись, то слово по слову та й до товчеників доходить. Замовчить небога, то він: – ти мовчиш, погорджаєш, говорити вже не хочеш! – І товче. До того дотовкся, що вже не Орися жила, а тінь її ходила, що на лаву, та руки зложи, то від мерця не розпізнаєш.

– Доки він буде знущатись над тією безщасницею? доки збиткуватись? – гула громада, та тільки в оренді або де на самоті, щоб до попа й чутка не дійшла, бо попотупкаєшся коло його на случай якої оказії та й кишеню потрясеш. До живого нікому не доходило: чужа болячка не болить, чужа потилиця не свербить, – тільки бідній матері допекло.

– Доню моя, безталаннице! – говорила вона, – гірка твоя доля нещасная! Тільки й добра, щось попадя; та що з того, що одна в селі, коли добра ні на пагність (ніготь), супокою ні на часиночку! – Й заллється гіркими сльозами. – Втопила я тебе, доню! згубила твій вік молодий!

При Тимосі ж не сміла, а так де без його – чи між солодьчанами, чи в себе прилюдно, чи й на стороні – не таїла свого гріха, а її лиха.

– Чого ви його боїтесь? – каже було Антосьо. – Хіба він що? Що архирей йому дядько? – Овва! проте він задрипанець! проте він головоріз ще й п'яниця.

– Добре тобі спинатись, – озветься мати, – а мене попоб'є і пропало.

– А ну хай попробує! то турнуть з прихода, аж заторохтить!

– Та бо неслава, синку!

– Та що з того, що неслава? Якби й не вертався! Та в мене є знакомі в консисторії, то так очі замию, що й з свічкою його не знайти.