Розділ «Частина друга»

– Тільки без крові обходимось, – каже ще якась. Спокійнесенько роздебендювали молодички, й роздебендювали б, якби хлопці не підняли ґвалту. Тоді молодиці в розтіч і на їх місце прийшли чоловіки паніматок рятувати.

Вже здавна громада гула на Тимоху, а тепер і кури закричали.

– Що за приклад для наших дітей, – кажуть, – коли сам панотець таке витворяє! Що він розходився! Цього й слихом не слихати, а прийшлось видом видати.

І пан був лихої волі на його, й всі попи околичні хропли, сопли. Панотці через те найгірше, що він лаяв обливанцями та погорджав ними… Всім бажалось викишкати його, й тільки приключки чекали. Доки ж був його дядько на архирействі, то брались – і руками не здвигали: – що ж, кажуть, архирей йому дядько, то ще нам біда буде. Проти вітру попілом не кидати. – Та збулось Антосьове слово: архирея взяли. На другого – то притих би, як надворі перед тучею; а Тимосі й байдуже. Кому-кому, а жінці найбільше припадало. І громаді не легко було, бо дер з живого й з умерлого. Всім було не по душі з Тимохою знатись; то й постановили, щоб куди б не йшло, а його збути. Як от і приключка знайшлась. В Солодьках не було великого дзвона на дзвіниці. Був там якийсь, та громада хотіла більшого, голоснішого, і почали складку. Йшла вона ще за о. Гервасія років з кілька; хто що міг, давали, і зібралось більш пятисот карбованців, поки Тимоха здумав розпорядитись по-своєму. Не куди й дів ті гроші, а купив дзвін; та вже й тим скривдив громаду, що зробив своїм богом. А тут ще й дзвін вдався, як череп'яний, бо на якийсь десяток карбованчиків таки захрясло в панотця. От зібралась громада перед школою раду радити, й Тимоху попросили.

– Что?! я? Врете вы… некрещеные! – закричав він.

– Хіба ми що, щоб нам брехню завдавати? Та цього й пан дідич не зробить!

– Брешіть лучче ви! – вихопивсь один розумний чоловік і всій громаді голова, – бо ви один душею на все Поділля, а може й далі; нас же ось перед вами вибраних громадою більш тридцять чоловіка. Нам ніхто не сміє бренькати.

Не думавши, Тимоха підскочив до його, та як затопить у вухо.

– О, сучий же ти син! зарізака! бач його! – каже битий, і хіп! та й закинув йому рясу на голову. Громада добре знала Дениса – так битого звали – то тільки Тимоха дав йому по щоці, як і розбіглись, щоб свідка не було. А як дійшло до діла, то помічники знайшлись. Тимоха тріпався, та куди йому грішному! Насіли, як годиться, по-чеськи: «голова, кажуть, свячена, то її накрити!…» І накрили та й вчистили з п'ятдесят – не було чим, то мотузом. Поки Тимоха розмотавсь, поки що, то кило його ні духу живого. Глянув, ошельмований, круг себе, й не маючи, на кім злість зігнати – трах! трах! – побив вікна у школі. На це й свідки знайшлись, сам пан дідич над'їхав.

– А что ви, ksieze, – каже, уже за сколыцика обобрались?! – І, не чекаючи одвіту, додав: – та струментув не имеете, что крев так юшить…

Не озвавсь Тимоха, лиш очима лупнув та й скочив через тин у свій город, там через другий у подвір'я, і дома насів жінку, чому не йшла боронити.

На тім не покошилось, що вибили Тимоху; ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, і один з громади диктував, а всі слухали й все: «так-таки, так!» або: «це не так!»… «й цьому правда!»…

Все прописали: що Тимоха б'ється з громадою і дома, й тещу б'є, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: «уб'ю, а сам на Сибір піду»; й п'янствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді сірата: за що нам кошта нести? Й складались на дзвін, а він купив заводило, бо захотів кишеню собі полатати, й те помістили в прошенії, що він на срам дому божому зветься Петропавловський, як і церква по сусідству. То щоб взяли його нелюдяного й відіслали туди, звідкіль він і прибув, то тут він зовсім таки не годиться; і звичаїв не знає та й не шанує, і мови не розуміє і другеє-прочеє. Жінку ж просили оставити тут де-небудь за проскурницю – хоч таки в Солодьках. Після цього прошенія, щоб на місце Тимохи прислали попа хоч сякого-такого: хоч такого що йому й під носом не світає. Або хай би прислали поповича, коли хочуть, тільки вже людяного, не «тимошливого», щоб женивсь на попівні, на Теклі-сироті, й сів на попування в Солодьках.

Оттоке-то прощення написали й послали вибірних з громади в Кам'янець до самого архирея: може йому гостинця треба купити – гуску абощо, – от як справникові, або становому, що й картоплю неси, або міток рядовини, тільки з голими руками не підходь, – так щоб було кому купити, бо само ж прошения не піде по місті за гостинцем на підмаслок. Взяли й грошей з громади по три шаги з душі про всякий случай і посланців вирядили у дорогу. А Тимоха гуляє.

VII

Поки в Солодьках ладнали діло проти Тимохи, в Кам'янці друге склалось. В семінарії звичаєм читають списки по вакаціях, як уже наново з'їдуться. Нема того в семінаріях, щоб хто думав з науки, з книжок розуму набратись, – нема там цього; а вчаться, щоб скінчити курс; кінчають курс, щоб забратись на село; забираються на село, щоб залягти, як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить. Нема того, щоб подумав хто, яку об'язаність бере на себе, пускаючись у попівський стан. Попівство, як хліба шматок певний – все, чого тільки волять собі поповичі-класовики; все, чого бажають їх батьки. Промоція у вищий клас становить собою один східець в тій ступанці, котрою добираються до попівства, – то списки, як смертний виклад, кінчають судьбу класовика, й ті вакації, що перед промоцією, проходять якось так, що ні веселість не бере, ні що, – все списки в голові. Зате вже як прочитають кого, що перетягли, то й прудивус здитиниться – скаче, бігає, наче йому вчора «дубці» казано. Та вже, як у саму богословію переведуть, то ніхто не скаче, – не тим, що виросли, що вже б сором, а тим, що: ось-то я богослов, то треба дати почути низоті, що вона проти мене. Нажабиться кожне, напиндючиться; навіть той, що за годинку булки просив, – і той як гляне, то наче ти йому батька вбив: зразу переробиться з людини та в казна-що. Як же всі вийдуть, що зістануться самі свої, то й тут все піде догори дном: той скаче, той б'ється, той штовхається, той розкріслить руки й крутиться, той співа, той сопе, – крик, гармидер… І Антосьо брикав за гуртом, як шалений, приїхавши з дому та попромований в богословію.

На таку колотнечу входить діжурний і гука:

– Панове, розходьтеся! Приходьте позавтру!

– Додому! додому! Позавтру! – підхопили десятьма голосами, й голодні кури або жаждущі качки не так кидаються до зерна, до води, як ці кинулись до партів за шапками. Стукотня, тупотня, гуркітня, – і посипали з класу. На порозі кожен плечі підняв, нахмуривсь і йде виступці, наче його ступінь по червінцю, тільки чути, як чобітьми цокотять. З самого залу йшла купка музиків і розмовляли.

– А що, – каже один, – чи не гульнути б нам на радощах?