Розділ «Частина друга»

– Вже млин розмоловся! – скаже Мася й піде з хати.

Певно й на цей раз вона б не знесла, цвікнула б; та, як знаємо, не була дома, – у економа була. І частенько вона туди ходила. І пан Кулинський було прийде; сидять, вигадують. Хто його зна, що там було між ними, тільки в селі як у дзвони вдарив, що Кулинський, пан лісничий, хоче женитись на попівні-сироті, на Масі. І справді він поклонився паніматці хлібом.

Та хто ж він такий був, той пан Кулинський?

Пан Кулинський був собі шляхтич з тієї дрібної нешеретованої шляхти, що крізь щаблі вилітає, не то п'яничка, не то ні, а так собі ні се, ні те; мав дещо худобини і два сини. Собою був русявий, вусатий, дзюбатий, й говорив баса, аж бурчало. Не хазяйнував він, а терся по офіціях: то за писаря був у скарбу, то коло винниці, то за підлісничого був; а там і лісничого доскочив. Як всі такі, й він мав коня, рушницю та пару хортів, – от і вся худоба, як не рахувати зброї; знайшов таку, що й опеньгався. Не багато вона принесла йому, та не довго й заважала; на четвертім року по весіллі й богу душу віддала, зоставивши тих два сини, що й росли урвителями при батькові. Старший уже був півпарубка, як оце пан Кулинський почав на Масю насватуватись.

Не пообіщала стара, та й хліба не відіслала.

– Через скілька день, – каже, – всю правду скажу; хай-но з дочкою переговорю, та з людьми порадюся.

Первий був о. духовник – ще жив, – до кого Люборацька вдалась за порадою.

– А що ж, – каже старий, – віддавайте, коли беруть.

– За католика?

– За кого бог судив.

– Та чи матиме вона щастя за ним? І віри відцурається, не то що… Ви ж, панотче, її добре знаєте.

– Це вже як бог дасть. Зате вам з плечей злізе.

– Та лучче хай би я терпіла, – озвалась паніматка, – ніж вона має. Бо от і з Орисею; вийшла безщасниця, а він і лається галушницею та обливанцями всіх попрікає… Знайшов приключку за якісь горшки перед парастасом – заплював її нещасну, захаркав, що бідна мало утроби з себе не викидала. Хіба ж мені добре дивитись? За себе я вже й мовчу. А як і ця занапастить себе, тоді я вже що?…

– Та Орися не Мася, – озвавсь духовник, – а Мася не Орися; ця не дасть собі в кашу наплювати…

– Та воно правда, що ця нікому з дороги не вступить; та чи не буде їй тим гірше?

– Це вже воля божа, паніматко, – каже старий. – От дай нам, боже, здоров'я! – заговорив, наливаючи в чарку, бо вже закуску подали, – та хай вашому синові в Кам'янці легенько гикнеться.

– Дай йому, господи, якнайлучче! – заговорила паніматка, зломивши руки до бога, Й додала: – Мала мені надія на його: таке ледаче вдалось, що тільки лежить та свище, або грає, і ніколи людяного слова не скаже…

– На те його вчать, паніматочко, щоб забував хлопство. По чім би й пізнав, що вчений, якби говорив, як і ми грішні? Колись було та минулось…

– Господи-господи! – заговорила паніматка, зітхаючи. – Колись то не знали ні тих наук, нічого; а хліб проте їли. Щоб то й довіку хай би так було! Ні вже, опутав сатана!…

– Та пийте, паніматінко! – став старий припрошати. – А що в світі діється, – додав, – ет! не наша голова в тім!